Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » Історія в деталях



Чекісти-«релігіознавці»
13 July 2010 15:48
Дмитрий Веденеев д.ист.н.

Спустошена Церква

Агресивна атеїстична політика комуністичної партії по відношенню до провідної вітчизняної релігійної конфесії – Руської Православної Церкви (РПЦ) – у 1920-х – 1941 рр. поставила тисячолітнє Православ’я в Україні на межу зникнення. Лише у період “Великого терору” 1936–1938 рр. в УРСР різним видам репресіям піддали понад 6,5 тис. «служителів релігійних культів». Станом на 22 червня 1941 р. у Києві служба велася лише у двох православних храмах, була закрита Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра (загалом в УРСР до початку війни діяло не більше 3% православних приходів від дореволюційної численності). У ряді індустріальних областей УРСР (Сталінський, Ворошиловградській, Запорізький та інших) влада закрила всі церкви. Між тим, як показав Всесоюзний перепис населення СРСР 1937 р., близька 70% сільського й 30% міського населення вважали себе віруючими людьми (в цілому за Всесоюзним переписом населення 1937 р. православними назвало себе 56,7% населення СРСР). По суті, Православна Церква й монашество зокрема були загнані владою у підпілля при високому рівні релігйних почуттів населення. Радянські спецслужби (тодішньою специфічною, ідеологічно забарвленою мовою) констатували, що в Україні “значна кількість попів, особливо монахів і монахинь, незважаючи на свій формальний відхід від церковної діяльності, а також сектантські авторитети (протестантські пресвітери та актив – Авт.) продовжують свою нелегальну діяльність, групуються навколо себе антирадянські налаштовану частину віруючих, облаштовують нелегальні церкви, відправляють богослужіння й виконують різноманітні релігійні треби”.

«Релігійна політика» язичницького рейха

Як зазначається у звітних документах органів держбезпеки УРСР, “церковники і сектанти при прямій підтримці німців в період окупації вдалися до масового відкриття церков і молитовних домів”. Під час окупації стрімко зросла кількість відкритих православних церков та молитовних закладів інших конфесій (лише у Києві відновили роботу 20 православних храмів, відкрилася Лавра). Якщо у 1940 р. конфесія євангельських християн-баптистів в Україні мала 426 домів молитви, то у 1942 р. – 2778 домів молитви із майже 100 тис. прихожан. Зрозуміло, що відсутність репресивного та ідейно-адміністративного пресингу влади, екстремальні обставини воєнного часу природно стимулювали повернення людей по духовну підтримку віри Христової.

З іншої сторони, окупанти та їх, передовсім, спецслужби, цілеспрямовано впливали на розвиток конфесійної ситуації в Україні для досягнення своїх воєнно-політичних цілей, керуючись принципом “поділяй і володарюй”. Оскільки нацистський режим був ворожим по відношенню до християнства в цілому, культивував у Рейху антигуманні, містичні, окультні погляди як основу “нової віри”, увага окупантів до “церковного питання” пояснювалася бажанням використати керовані ними релігійні об’єднання для зміцнення окупаційного режиму та підриву лояльності населення до радянського ладу.

Християнська віра, яка відкидалась Гітлером для ІІІ Рейху як “мораль рабів”, використовувалась ним для підкорення та поневолення завойованих народів. Фашистське ставлення до релігії спочатку окупації характеризувалося  плюралістичною “свободою для всіх віросповідань”. Однак нацисти цинічно намагались використовувати релігійну свідомість для поневолення українського народу. Релігійна політика фашистів в окупованих областях СРСР визначалась загальним ставленням до слов’янських народів як «неповноцінних». «Ми повинні уникати, щоб одна церква задовольняларелігійні потреби великих районів, кожне село має бути перетворено у незалежну секту. Яка воліє вірити у Бога по-своєму. Якщо деякі селища захочуть практикувати чорну магію…, ми нічого не повинні робити, щоб перешкоджати їм. Коротше кажучи, наша політика на широких просторах повинна міститися у заохоченні будь якої форми роз‘єднання й розколу» – сформулював свої настанови А.Гітлер.

А.Гітлер вважав усіх слов’ян нижчою расою і вбачав в них майбутніх рабів, хоча імперський комісар східних територій А.Розенберг прагнув залучити на бік Німеччини українські національні сили, зокрема Церкву. Проте пропозиції А.Розенберга не знайшли підтримки фюрера.  Відтак імперський комісар сформулював такі принципи «релігійної політики»: «Християнський хрест повинен бути вигнаний зі всіх церков, соборів і каплиць і повинен бути замінений одним символом – свастикой… 1) релігійним групам категорично забороняється займатися політикою; 2) релігійні групи повинні бути розділені за ознаками територіальними і національними. При цьому національна ознака повинна дотримуватися особливо суворо при підборі лідерів релігійних груп…; 3) релігійні громади не повинні заважати діяльності окупаційної».На практиці ж релігійна політика проводилася у життя його ставлеником – рейхскомісаром України Е.Кохом, прибічником жорстких адміністративних й каральних методів.

Нацистські спецслужби перетворюються на основне знаряддя розколу й управління церковним рухом в Україні, в апараті нацистської спецслужби СД (політичної поліції) створюється “релігійний” відділ. Основним його завданням, крімконтролю за віруючими, вважалося вивчення настроїв у середовищі духовенства усіх конфесій у Німеччині та за її межами, для чого створювалася розгалужена агентурна мережа.

Розкол – зброя окупантів

Нацистська тактика запровадження розколу у релігійному середовищі спричинила виникнення двох ворогуючих між собою православних конфесій – Української автокефальної церкви (УАПЦ) та Автономної православної церкви (АПЦ, що вважала себе частиною РПЦ, на чолі з екзархом Московського патріархату в Україні Олексієм (Громадським). При цьому окупанти брутально втручалися у релігійне-церковне життя. До слова, у документах органів держбезпеки спростовується поширена і нині версія про вбивство митрополита Олексія (1882–1943) бійцями УПА 7 травня 1943 р. Як повідомляли чекісти, архієрей мав необачність виїхати з Кремінця до Луцька на автомашині гітлерівського гебітскомісара. У лісі радянські партизани обстріляли із засідки знайоме їм авто, ієрарх отримав смертельне поранення і був похований у Кремінці. Тим не менше, православні священики нерідко ставали жертвами повстанців, які діяли під політичним проводом ОУН (С.Бандери). Вважається, що лише у Рівненській обл. від рук підпілля ОУН та УПА загинуло 27 священиків РПЦ.

 Восени 1942 р. нацисти виношували плани проведення Помісного Собору з метою обрання Патріархом РПЦ митрополита Берлінського і Германського Серафіма (Ляде), який тісно співпрацював з німецькими спецслужбами. Одночасно окупанти вимагали від духовенства проведення пропагандистської роботи для виховання у мирян лояльного ставлення до “нового порядку”, активно підтримували процеси творення неканонічної Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), які розгорнулися на межі 1941–1942 рр.

Спецслужби Німеччини вживали зусиль для поширення в Україні підконтрольних собі протестантських громад, адже з 1932 р. духовний центр євангелічного руху перемістився до Берліну. У Харкові, наприклад, окупанти створили у міській управі релігійний відділ, куди направили активістів протестантських течій, надали їм право безперешкодно відкривати молитовні доми.

На окупованих землях відбиралася “здібна молодь” на відповідні курси у Німеччині, де для організації прозелітської діяльності на Сході функціонував підконтрольний “Слов’янський євангельсько-баптистський союз”, а у місті Аланс – т.зв. “біблійні курси” для підготовки проповідників для роботи на захоплених землях СРСР. За завданням окупантів певна частина протестантських пресвітерів й проповідників закликала до співробітництва з нацистами та румунами, сприяла окупаційній адміністрації у примусовій відправці молоді на примусову роботу до ІІІ Рейху.

У м. Лодзі (Польща) для роботи на українських землях нацисти створили “центр”  баптистів для організації об’єднання громад різних протестантських течій у єдину, підконтрольну Берліну організацію. Як писав пресвітеру-баптисту Каплієнку один із керівників Лодзинського центру Гутма, “німецька влада бажає об’єднання всіх віруючих баптистів, євангелістів і адвентистів в єдину Христову церкву”. В Україні активно діяла підконтрольна німецьким спецслужбам секта “Світ Сходу”.

У середині 1942 р. під оперативним контролем спецслужб окупантів у П’ятихатському районі Дніпропетровської обл. відбувся Всеукраїнський з’їзд, який сформував Всеукраїнський союз християн євангелічної віри, створювалися обласні центри цього союзу, котрі прагнули до об’єднання із громадами баптистів.

Крім того, під орудою румунської контррозвідки працювала “Румунська духовна місія”, учасники якої в інтересах противника вели виявлення радянських партизан і підпільників.

Певні представники православного та автокефального кліру вдалися до співробітництва зі спецслужбами противника. Так, священик кафедрального собору у Житомирі О. став резидентом СД та мав на зв’язку агентуру, котра спеціалізувалася на виявленні підпільників. Слід зауважити, що ієрархи РПЦ рішуче засуджували факти співробітництва свого кліру із окупаційною владою, адже з першого дня війни Православна Церква оголосила боротьбу з ворогом “священною”. Вже 14 листопада 1941 р. місцеблюститель Патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) засудив пастирів, “готових йти у служіння ворогам нашої батьківщини й церкви – замість святого хреста осінятися язичницькою свастикою”. 8 вересня 1943 р. Архієрейський собор РПЦ ухвалив особливу постанову («Засудження зрадників вірі й Вітчизні»), про священників, які скоїли державну зраду й “дерзають на спільній біді будувати свій добробут”, радо зустрічають німців, влаштовуються на службу до окупантів, видають ворогу своїх співвітчизників, “які жертвують собою за батьківщину”. Проголошувалося, що «усякий винний у зраді загальноцерковній справі й такий, що перейшов на бік фашизму, як противник Хреста Господня,  хай  вважається відлученим, а єпископ або клірик – позбавленим сану».

Агентура повідомляла…

Відтак, розвиток релігійної ситуації в Україні (навіть попри важке становище на фронтах у 1941–1942 рр.) упродовж всієї війни закономірно залишався одним із пріоритетів службової діяльності органів НКС-НКДБ УРСР. Досить сказати, що тільки для отримання й передачі агентурної інформації по “церковній лінії” на окуповану територію з-за лінії фронту маршрутували 20 агентів-кур’єрів НКВС-НКДБ. Вже на початку 1942 р. агент-кур’єр “Лія” (тут і далі псевдоніми оперативних джерел змінено – Авт.) отримала у Харкові змістовну доповідь від кваліфікованих оперативних джерел “Собінова” й “Сосновского” про діяльність релігійних громад в умовах окупації та політику нацистів у церковному питанні. В цілому спеціальні завдання щодо збору відомостей про процеси у релігійній сфері в Україні отримали 18 надійних оперативних джерел із відповідними інформаційними можливостями.

Оперативна робота органів НКВС-НКДБ на окупованій території України по лінії “церковників і сектантів” (так вона іменувалася у тогочасних службових документах) переслідувала такі цілі:

– придбання оперативних джерел на захоплених агресорами теренах задля виявлення серед православного духовенства та вірних Руської Православної Церкви (РПЦ), розкольницьких від канонічної РПЦ течій, серед пресвітерів та вірних інших конфесій (як правило, протестантської спрямованості, “сектантів”) осіб, котрі стали на шлях активної співпраці з окупантами;

– збір документально підтверджених даних про розвиток ситуації у релігійному середовищі в Україні, діяльність ієрархів та священників РПЦ, течії та настрої у церковному середовищі, стан інших релігійних громад;

– вивчення через оперативні джерела політики окупаційної адміністрації по відношенню до релігійного середовища, передовсім – щодо інспірування (сприяння) гітлерівськими й румунськими спецслужбами автокефальних та автономістських течій в Православній Церкві в УРСР.

Зібрана спецслужбами (НКВС-НКДБ УРСР, військовою розвідкою, розвідкою УШПР) інформація доповідалася вищому політичному керівництву СРСР та УРСР. Наприклад, з початком визволення України на межі 1942/1943 рр. народний комісар внутрішніх справ УРСР Сергієнко підготував для вищого партійно-урядового керівництва УРСР розлогі інформаційно-аналітичні записки, основані на повідомленнях оперативних джерел, близьких до активістів релігійних організацій, котрі працювали під контролем окупантів.

Особливу увагу органи НКВС-НКДБ приділяли процесу утворення УАПЦ, який протікав при безпосередній участі гітлерівських спецслужб. Зокрема, доповідали оперативні джерела НКВС-НКДБ УРСР, на Лівобережній Україні організаційним центром поширення автокефальності стала релігійний відділ Харківської міської управи окупаційної адміністрації на чолі із Г.Лебединським (особою, “далекою від церковного життя”) та його консультантом Потієнком, колишнім головою Української православної церковної ради автокефалістів (“самосвятів” або “липківців”, яких активно використовували органи ГПУ-НКВС УСРР в оперативних цілях для руйнації канонічної Православної Церкви у 1920-х – на початку 1930-х рр., а згодом самі ж піддали УАПЦ масовим репресіям).

Представники окупантів генерал Баум та доктор богослов’я Вагнер санкціонували, а обербургомістр Харкова професор Крамаренко зареєстрував митрополита УАПЦ Феофіла (Булдовського) як “митрополита Всея України”. З січня 1942 р. почало працювати “єпархіальне управління” УАПЦ, причому німці “намагалися прибрати до своїх рук керівний апарат церкви і прямо поставити його собі на службу” – це завдання покладалося на гестапо, яке призначило свого агента, члена “єпархіального управління” УАПЦ О.Кривомаза “представником при церкві”.

Необхідно зазначити, що певні представники кліру РПЦ, УАПЦ, протестантських течій пішли на пряме співробітництво зі спецслужбами агресорів, зокрема – використовувалися противником для викриття партизан і підпільників, скоїли інші тяжкі злочини.

 Архієреї на прийомі у колишнього семінариста

Піднесення релігійних почуттів громадян СРСР, величезна роль Церкви у мобілізації духовних сил народу на відсіч агресорам, повернення в ідейно-пропагандистський сфері до історичного традиціоналізму змусив Й.Сталіна переглянути політику по відношенню до Православної Церкви. Політика сприяння релігійному відродженню з боку окупаційної влади на захоплених територіях, про що керівництво СРСР постійно отримувало агентурні дані, та очевидна політична вагомість релігійного питання вимагала від радянського уряду адекватної реакції. Боротьба за віруючих стала ще однією ділянкою ідеологічного протиборства СРСР та фашистської Німеччини. Й.Сталін та його оточення в інтересах держави вирішили налагодити державно-церковні відносини. З вересня 1943 р. почався істотно новий етап у взаємостосунках влади та Церкви – етап поновлення структурної організації РПЦ.

Влада не могла не враховувати і широкого розвитку поліконфесійного життя на окупованій території – станом на жовтень 1943 р. із 9829 діючих православних храмів в СРСР 6500 були відкриті на окупованій території, і утиски віруючих могли визвати гостру реакцію населення. На 1 липня 1945 р. 59,28% усіх діючих в СРСР церков та молитовних будинків (і релігійних громад) було зосереджено в Україні.

… 22 червня 1941 р. місцеблюститель Патріаршого престолу митрополит Сергій уклав та розіслав по єпархіях «Послання пастирям й пастві Христової православної Церкви», у якому розкрив антихристиянську сутність фашизму та закликав віруючих на захист Вітчизни від «жалюгідних нащадків ворогів православного християнства». Загалом за роки війни владика Сергій виступив із 24 пастирськими зверненнями патріотичної спрямованості. Зокрема, у посланні від січня 1942 р. до духовенства і вірних містився заклик до підтримки партизанського руху, засуджувалося співробітництво із окупантами (у роки війни кілька десятків священників відзначили медалями “Партизану Великої Вітчизняної війни”).

Православний рух в окупованій Україні, хоч і розколотий за своїм організаційним оформленням, всупереч розрахункам нацистів, став духовною опозицією “новому” порядку. У західних регіонах України він виявився у боротьбі українського народу за національну справу. Для населення східних регіонів православна віра була єдиною розрадою, підтримкою, а згодом    одним з символів патріотичної боротьби проти загарбників.

Починаючи з літа 1941 р. різко згортається антирелігійна пропаганда, припиняється випуск антирелігійних журналів. Показово, що референтом радянського лідера з релігійних питань і одним із організаторів відновлення патріаршества в СРСР був полковник держбезпеки Г.Павлов, який свого часу сумно відзначився гоніннями на православний клір, а у жовтні 1943 р. був призначений головою новоствореної Ради у справах православної церкви при РНК СРСР (Г.Павлов певний час перебував на оперативній роботі в Українському штабі партизанського руху і володів релігійною ситуацією в УРСР).

Крім того, Й.Сталіна цікавили не тільки пастирсько-патріотичні “ресурси” Церкви, а і її дипломатичні можливості у налагодженні стосунків із Заходом, формуванні “позитивного іміджу” СРСР як начебто держави із свободою сумління. У вирішальній для РПЦ зустрічі митрополита Сергія, інших ієрархів (включаючи митрополита Київського і Галицького Миколая (Ярушевича) з Й.Сталіним 5 вересня 1943 р. брав участь і глава Наркомату закордонних справ СРСР В.Молотов).

4 вересня 1943 р. на нараді у Й.Сталіна за участю глави НКВС СРСР Л.Берія та Г.Карпова (див. додаток до статті) ухвалили рішення про лібералізацію політики по відношенню до Церкви, і вже 8 вересня 1943 р. Помісний Собор відновив інститут патріаршества і обрав Патріархом Московським і Всея Русі митрополита Сергія. Починається відкриття храмів, монастирів, духовних навчальних закладів, видання богословської літератури. У постанові ЦК ВКП(б) від 27 вересня 1944 р. “Про організацію науково-просвітницької пропаганди” уперше не формулювалися окремі завдання із войовничої атеїстичної пропаганди. Так звана “оновлена” (“обновленческая”) течія в РПЦ, виникнення якої у 1920-х рр. проходило за активної негласної підтримки органів держбезпеки для внесення розколу у Православну Церкву, втратила підтримку держави і фактично самоліквідувалася.

 31 січня 1945 р. Помісний Собор затвердив “Положення про управління РПЦ”. В СРСР створюються уповноважені органи, на які покладалися проведення державної політики по відношенню до релігійних об’єднань громадян, контроль за конфесійним середовищем. Постановою Ради Народних комісарів (РНК, уряду) СРСР від 19 травня 1944 р. № 572 створили Раду у справах релігійних культів при РНК СРСР, на яку покладався “зв’язок між Урядом СРСР і керівництвом релігійних об’єднань” неправославного характеру (мусульманських, протестантських, буддійських тощо).

До 1 липня 1945 р. в УРСР, за офіційними даними нараховувалося 6133 православних храмів (близько 40% їх дореволюційної чисельності), 15 чоловічих та 27 жіночих монастирів (14 єпископів, 4363 священиків, 422 диякони), до 1,2 млн. православних мирян. Констатувалося, що “в даний період руська православна церква займає по відношенню до радянської держави безсумнівну, без тіні підозри, лояльну позицію, веде велику корисну патріотичну роботу”.

РПЦ станом на середину 1944 р. передала у фонд оборони країни понад 150 млн. крб. (за період війни в цілому – понад 300 млн. крб.). За даними НКДБ УРСР, лише за перше півріччя 1945 р. РПЦ в Україні зібрала грошима й натурпродуктами понад 22,6 млн. крб. на допомогу фронту, пораненим, сиротам тощо.

Церква зробила значний внесок у мобілізацію патріотичних почуттів народу на відсіч агресорам. Як йшлося у зверненні Патріаршого Екзарха Всея України, митрополита Київського і Галицького Іоанна з нагоди визволення України (14 жовтня 1944 р.) до голови РНК УРСР М.Хрущова, “хай надасть Господь Бог нашому доблесному воїнству і союзникам силу і міць для остаточного розгрому ненависних ворогів людства” (за рішенням Політбюро ЦК КП (б)У звернення опублікували у республіканській пресі).

Крім того, в Україні існувало 2326 громад Української греко-католицької церкви (УГКЦ) з 2402 священнослужителями, 652 громади і 542 священнослужителі Римо-католицької церкви, релігійні течії протестантської спрямованості (понад 10 тис. лише тільки баптистів та “євангельських християн”), десятки громад старообрядців різних течій (“безпопівці”, “білокриничного” спрямування тощо), різноманітні псевдорелігійні містичні групи тощо.

Чекісти проти лжепророків

Відповідні корективи були внесені і у роботу органів держбезпеки по “церковній лінії”, причому ставлення чекістів до РПЦ стало помітно поміркованими (показово, що органи НКДБ УРСР самі поширювали брошури “Правда про релігію в Росії” та звернення Патріарха Сергія та його спадкоємця Патріарха Алексія І !). Це пояснювалося зміною ідеологічної й адміністративної лінії партії більшовиків і влади по відношенню до РПЦ, а також очевидним внеском Церкви у воєнно-патріотичне піднесення радянських народів. Як констатував в одному із виступів перед православними архієреями (1944 р.) полковник НКДБ Г.Карпов, “усе чесне духовенство й, насамперед, архієреї, стали гарячими і вірними патріотами Батьківщини. Руська православна церква за період Великої Вітчизняної війни показала, як вона разом із всім народом любить свою батьківщину і захищає її усіма доступними для церкви засобами”.

У мірі відновлення радянської влади на раніш окупованих землях України, зазначається у чекістських документах, “основна увага НКДБ УРСР була звернута на ліквідацію антирадянських формувань серед церковників і сектантів”. За неповними даними, до 1 травня 1945 р. 2-і (контррозвідувальні) підрозділи органів держбезпеки в УРСР ліквідували 87 релігійні організації і групи (переважно – розкольницького, автокефального та протестантського спрямування), і при цьому арештували 875 громадян. Значну частину арештів провели за матеріалами оперативних джерел, які працювали на окупованій території. Так, у грудні 1943 р. у Києві за повідомленнями агента “Панкова” органи НКДБ ліквідували “церковно-монархічну організацію” архімандрита Михайла (Костюка, який іменував себе “Патріархом Всея Русі” та “самодержцем Всеросійським”), арештувавши понад 20 її учасників.

На визволених територіях оперативні заходи радянської спецслужби по “церковній лінії” спрямовувалися на:

– розшук “організованого антирадянського підпілля” серед православного духовенства “патріаршій орієнтації” (тобто канонічної РПЦ);

– виявлення “націоналістичного підпілля” серед духовенства Української автокефальної православної церкви;

– розшук у релігійному середовищі осіб, які активно співпрацювали зі спецслужбами окупантів;

– придбання оперативних джерел серед “церковного й сектантського активу” для попередження виникнення нелояльних до влади нелегальних організацій.

Вістря оперативно-розшукових та репресивних заходів НКДБ УРСР спрямовувалося проти таких релігійних організацій:

● т.зв. “церковно-монархічне підпілля”, представлене, зокрема, сектантською “Істино-православною церквою” (ІПЦ), для якої була властива крайня опозиційність як до радянської влади, так і до канонічної РПЦ, а також конспіративні методи роботи. Загалом, за даними спецслужб, в УРСР діяло не менш 21 нелегальних організацій ІПЦ із понад 500 учасниками. До червня 1945 р. органи НКДБ УРСР ліквідували 13 осередків ІПЦ (арештовано 178 їх учасників) у Києві, Сталінський, Ворошиловградській, Запорізькій та інших областях УРСР;

● нелегальна церковна організація “іоанніти”. У ході централізованої оперативної розробки “Архіпелаг” (тут і далі назва оперативних заходів змінено – Авт.) контррозвідники виявили розгалужене підпілля “іоаннітів” у Києві, Сталінський, Дніпропетровській, Ворошиловградській (лише в цій області нараховувалося понад 200 адептів секти) та інших областях, яке нараховувало до 30 осередків, в оперативну розробку взяли понад 250 учасників цієї секти, розпочалися арешти “іоаннітів”. Учасники секти активно саботували роботу у промисловості та сільському господарстві, службу в армії, не визнавали чинного законодавства. Зокрема, арештований лідер “іоаннітів” Ворошиловградській обл. Н.Сидоров видавав себе за царя Миколу ІІ, під час окупації працював керівником контррозвідувального осередку СД ;

● “церковно-монархічне підпілля” т.зв. “стефанівців” (або ж “підгорнівців”, “суздальців”), яке діяло у ряді областей Сходу України і активно підтримувало окупаційну владу. Лише в ході оперативної розробки “Фарисеї” УНКДБ по Сумській обл. арештували 15 активістів секти, ряд з яких були викриті як агенти гестапо, котрі використовувалися німцями в анти партизанських заходах;

● різноманітні містичні секти псевдо православного характеру. Так, УНКДБ по Житомирській обл. за оперативною розробкою “Монархісти” (лютий 1945 р.) виявило секту “Михайла Архангела” на чолі з М.Кокитьком, який вважав себе “Михайлом Архангелом”, “білим царем”, а його дружина – “царицею Олександрою”. Секта оголосила “хрестовий похід” проти комуністичної влади. УНКДБ по Вінницькій обл. за розробкою “Реакціонери” виявили секту “єнохівців”, котрі співпрацювали з окупантами та оголосили гітлерівців “янголами-рятівниками”. У Рівненській обл. контррозвідники ліквідували осередок (87 осіб) бузувірської секти “мурашківців” (або “сіоністів”, які практикували жертвоприношення та інші бузувірські обряди). Їх лідер Г.Ласкевич (“апостол”, “пророк Ілля”) та активісти (“12 апостолів”) піддавали своїх адептів тортурам (практикувалася, наприклад, “божа печатка” – вирізування шматків шкіри людини), виснажували їх психічно. Адепти сект “Свідки Єгови”, “хлисти”, “шалапути” та інших утворили нелегальні осередки, дотримувалися виразно антидержавних поглядів, вели антиурядову пропаганду на окупованій території;

 ● протестантські конфесії: баптисти, харизматичні течії на кшталт “трясунів-п’ятидесятників” та інші. НКДБ УРСР, зокрема, у грудні 1944 р. завів оперативну розробку “Відродженці” на актив баптистів на чолі із П.Метелицьким. Органи держбезпеки специфічними професійними методами сприяли переходу активу баптистів СРСР на позиції лояльності до радянської влади, утворенню у Москві офіційно зареєстрованого Всесоюзного союзу євангельських християн і баптистів” (частина громад баптистів ці рішення не визнала, перейшла на нелегальний стан й розглядалася спецслужбами як об’єкт оперативної розробки).

Операція проти УГКЦ

Органи держбезпеки відіграли провідну роль у проведенні політичної лінії правлячої комуністичної партії по відношенню до Української греко-католицької церкви (УГКЦ) в Західній Україні та Православної церкви Закарпатської України.

УГКЦ трактувалася радянською ідеологічною машиною та настановами спецслужб як “резидентура Ватикану”, моральна опора й помічник антирадянського озброєного підпілля ОУН та УПА, перешкода утвердженню офіційної марксистсько-ленінської ідеології та “соціалістичному будівництву” у західноукраїнському регіоні. Наголошувалося на фактах співробітництва уніатського кліру із німецькими окупантами та ОУН.

У період, який нами вивчається, завдання безпосередньої підготовки ліквідації УГКЦ покладалося на Оперативну групу НКДБ по Західній Україні на чолі із в.о. заступника начальника 4-го Управління (зафронтова розвідувально-диверсійна робота) НКДБ УРСР підполковником С.Каріним-Даниленком. Останній, зокрема, вважався ледве на кращим оперативником – організатором розробки органами держбезпеки релігійних об’єднань, мав тривалий досвід “боротьби з церковною контрреволюцією” у 1920-х – на початку 1930-х рр. (у т.ч. – на посаді начальника відповідного «церковного» відділення Секретно-політичного відділу ГПУ УСРР).

Як зазначав пізніше начальник 2-го Управління МДБ УРСР полковник Д.Медвєдєв, органами держбезпеки у 1944–1946 рр. “проведена серйозна робота з ліквідації греко-католицької церкви в західних областях УРСР”, від “розробки планів агентурно-оперативних заходів по ліквідації уніатської церкви до особистої роботи з агентурою по уніатах”, здійснено операцію “аж до проведення собору греко-католицької уніатської церкви, який організаційно оформив розрив з Ватиканом й возз’єднання з руською православною церквою в СРСР”. Під контролем органів НКДБ перебувала “ініціативна група” кліру УГКЦ, яка готувала “саморозпуск” цієї конфесії, під щільним доглядом куратора-чекіста та агентури знаходився і керівник цієї групи протопресвітер Г.Костельник (вбитий бойовиком ОУН у 1948 р.).

Нарешті, інспірований органами держбезпеки Львівський церковний собор 8–10 березня 1946 р. оголосив про скасування Брестської церковної унії 1596 р., “саморозпуск” УГКЦ, її злиття з РПЦ. Того ж року закрили 1685 приходів УГКЦ, а 344 священників-уніатів, які не зреклися своїх переконань, піддали репресіям. Архієпископа УГКЦ Й. Сліпого піддали тривалому засланню. Як стверджував у мемуарах колишній керівник 4-го Управління НКВС-НКДБ СРСР генерал-лейтенант П.Судоплатов, архієрей УГКЦ у Закарпатті Ромжа був таємно знищений чекістами смертельною ін’єкцією у лікарні.

Під оперативним контролем НКДБ проходив Мукачівський з’їзд православного духовенства Закарпаття (листопад 1944 р.), який ухвалив маніфест про возз’єднання Православної церви Закарпаття з РПЦ. Показово, що візит делегації закарпатського кліру (на той час – Мукачевсько-Пряшівської єпархії Сербської Православної Церкви) на чолі із вікарієм єпископа ігуменом Феофаном (Сабовим) та архімандритом Олексієм (Кабалюком) до Києва та Москви особисто супроводжувався згадуваним полковником НКДБ Г.Карповим, який інформував про перебіг візиту та настрої духовенства секретаря ЦК КП (б) У М.Хрущова.

У цілому певна лібералізація у ставленні ВКП(б) й радянської влади до віруючих виявилася нетривалою та кон’юнктурною. Поданий Г.Карповим проект Закону “Про становище Церкви в СРСР” так і не був прийнятий. За роки війни влада задовольнила менш 10% звернень РПЦ про відкриття храмів. Вже з другої половини 1948 р. посилилися гоніння на Православну Церкву, відбувається масштабне закриття храмів й монастирів, активізувалася антирелігійна пропаганда. Суворі ж репресії проти кліру РПЦ не припинялися і у 1943–1948 рр. і тривали до смерті Й.Сталіна 5 березня 1953 р. Згодом у складі Секретно-політичного управління НКДБ та Міністерства держбезпеки СРСР під орудою того ж Г.Карпова створили відділ “О” – підрозділ, який спеціалізувався на оперативній розробці релігійного середовища.

 

ДОДАТОК

Запис бесіди І.Сталіна з ієрархами РПЦ,  зроблена начальником 4-го відділу Секретно-політичного управління НКДБ СРСР полковником  Г.Карповим[*]

(копія документу зберігається у Державному архіві Російської Федерації, фонд 6991, onис 1,справа 1, арк. 1–10).

«4 сентября 1943 г. я был вызван к товарищу Сталину, где мне были заданы следующие вопросы:

а) что собой представляет митрополит Сергий (возраст, физическое состояние, его авторитет в церкви, его отношение к властям);

б) краткая характеристика митрополитов Алексия и Николая;

в) когда и как был избран в патриархи Тихон;

г) какие связи Русская православная церковь имеет с заграницей;

д) кто является патриархами Вселенским, Иерусалимским и другими;

е) что я знаю о руководстве православных церквей Болгарии, Югосла­вии, Румынии;

ж) в каких материальных условиях находятся сейчас митрополиты Сер­гий, Алексий и Николай;

з) количество приходов православной церкви в Советском Союзе и количество епископата.

После того когда мною были даны ответы на вышеуказанные вопросы, мне было задано 3 вопроса личного порядка:

а) русский ли я;

б) с какого года в партии;

в) какое образование имею и почему я знаком с церковными вопро­сами.

После этого товарищ Сталин сказал: «Нужно создать специальный орган, который осуществлял бы связь с руководством церкви. Какие у вас есть предложения?»

Оговорившись, что я к этому вопросу не совсем готов, я внес предло­жение организовать при Верховном Совете Союза ССР Отдел по делам культов и исходил при этом из факта существования при ВЦИКе посто­янно действующей Комиссии по делам культов.

Товарищ Сталин, поправив меня, сказал, что организовывать Комис­сию или Отдел по делам культов при Верховном Совете Союза ССР не следует и что речь идет об организации специального органа при прави­тельстве Союза и речь может идти об образовании или Комитета, или Со­вета. Спросил мое мнение.

Когда я сказал, что затрудняюсь ответить на этот вопрос, товарищ Ста­лин, несколько подумав, сказал:

1) надо организовать при Правительстве Союза, то есть при Совнар­коме, Совет, который назовем Советом по делам Русской православной церкви;

2) на Совет будет возложено осуществление связей между Правитель­ством Союза и патриархом;

3) Совет самостоятельных решений не принимает, докладывает и по­лучает указания от Правительства.

После этого товарищ Сталин обменялся мнениями с товарищем Ма­ленковым, с товарищем Берией по вопросу, следует ли принимать ему митрополитов Сергия, Алексия, Николая, а также спросил меня, как я смотрю на то, что Правительство примет их.

Все трое сказали, что они считают это положительным фактом.

После этого тут же, на даче товарища Сталина, я получил указания по­звонить митрополиту Сергию и от имени Правительства передать следую­щее: «Говорит с Вами представитель Совнаркома Союза. Правительство имеет желание принять Вас, а также митрополитов Алексия и Николая, выслушать Ваши нужды и разрешить имеющиеся у Вас вопросы. Прави­тельство может Вас принять или сегодня же, через час-полтора, или если это время Вам не подходит, то прием может быть организован завтра (в вос­кресенье), или в любой день последующей недели».

Тут же в присутствии товарища Сталина, созвонившись с Сергием и от­рекомендовавшись представителем Совнаркома, я передал вышеуказанное и попросил обменяться мнениями с митрополитами Алексием и Николаем, если они находятся в данное время у митрополита Сергия.

После этого я доложил товарищу Сталину, что митрополиты Сергий, Алексий и Николай благодарят за такое внимание со стороны Правитель­ства и хотели бы, чтобы их приняли сегодня.

Двумя часами позднее митрополиты Сергий, Алексий и Николай при­были в Кремль, где и были приняты товарищем Сталиным в кабинете Председателя Совнаркома Союза ССР. На приеме присутствовали това­рищ Молотов и я.

Беседа товарища Сталина с митрополитами продолжалась 1 час 55 минут.

Товарищ Сталин сказал, что Правительство Союза знает о проводимой ими патриотической работе в церквах с первого дня войны; что Правитель­ство получило очень много писем с фронта и из тыла, одобряющих позицию, занятую церковью по отношению к государству.

Товарищ Сталин, кратко отметив положительное значение патриоти­ческой деятельности церкви за время войны, просил митрополитов Сер­гия, Алексия и Николая высказаться об имеющихся у патриархии и у них лично назревших, но неразрешенных вопросах.

Митрополит Сергий сказал товарищу Сталину, что самым главным и наиболее назревшим вопросом является вопрос о центральном руковод­стве церкви, так как он почти 18 лет является патриаршим местоблюсти­телем и лично думает, что вряд ли где есть столь продолжительные вреды; что синодав Советском Союзе нет с 1935 г., а потому он считает жела­тельным, чтобы Правительство разрешило собрать Архиерейский собор, который и изберет патриарха, а также образует при главе церкви Священ­ный синод как совещательный орган в составе 5—6 архиереев.

Митрополиты Алексий и Николай также высказались за образование си­нода и обосновали это предложение об образовании синода как наиболее же­лательную и приемлемую форму, сказав также, что избрание патриарха на Ар­хиерейском соборе они считают вполне каноничным, так как фактически церковь возглавляет бессменно в течение 18 лет патриарший местоблюститель митрополит Сергий.

Одобрив предложения митрополита Сергия, товарищ Сталин спросил:

а) как будет называться патриарх;

б) когда может быть собран Архиерейский собор;

в) нужна ли какая-либо помощь со стороны Правительства для успешного проведения собора (имеется ли помещение, нужен ли транспорт, нужны ли деньги и так далее).

Сергий ответил, что эти вопросы предварительно ими между собой обсуж­дались и они считали бы желательным и правильным, если бы Правительство разрешило принять для патриарха титул «патриарха Московского и Всея Руси», хотя патриарх Тихон, избранный в 1917 г. при временном правительстве, назы­вался «патриархом Московским и Всея России».

Товарищ Сталин согласился, сказал, что это правильно.

На второй вопрос митрополит Сергий ответил, что Архиерейский со­бор можно будет собрать через месяц, и когда товарищ Сталин, улыбнув­шись, сказал: «А нельзя ли проявить большевистские темпы» и, обратив­шись ко мне, спросил мое мнение, я высказался, что если мы поможем митрополиту Сергию соответствующим транспортом для быстрейшей до­ставки епископата в Москву (самолетами), то собор мог бы быть собран и через 3—4 дня.

После короткого обмена мнениями договорились, что Архиерейский собор соберется в Москве 8 сентября.

На третий вопрос митрополит Сергий ответил, что для проведения Собора никаких субсидий от государства они не просят.

Вторым вопросом митрополит Сергий поднял, а митрополит Алексий развил вопрос о подготовке кадров духовенства, причем оба просили то­варища Сталина, чтобы им было разрешено организовать богословские курсы при некоторых епархиях.

Товарищ Сталин, согласившись с этим, в то же время спросил, почему они ставят вопрос о богословских курсах. Тогда как Правительство может разрешить организацию духовной академии и открытие духовных семи­нарий во всех епархиях, где это нужно.

Митрополит Сергий, а затем еще больше митрополит Алексий сказали, что для открытия духовных академий у них еще очень мало сил и нужна соот­ветствующая подготовка, а в отношении семинарий — принимать в них лиц моложе 18 лет они считают неподходящим по времени и по прошлому опыту, зная, что пока у человека не сложилось определенное мировоззрение, гото­вить их в качестве пастырей весьма опасно, так как получается большой от­сев, и может быть в последующем, когда церковь будет иметь соответствую­щий опыт работы с богословскими курсами, встанет этот вопрос, но и то организационная и программная сторона семинарий и академий должна быть резко видоизменена.

Товарищ Сталин сказал: «Ну как хотите, это дело ваше, а если хотите богословские курсы — начинайте с них, но Правительство не будет иметь возражений и против открытия семинарий и академий».

Третьим вопросом Сергий поднял вопрос об организации издания жур­нала Московской патриархии, который выходил бы один раз в месяц и в котором освещалась бы хроника церкви, а также печатались статьи, речи, проповеди богословского и патриотического характера.

Товарищ Сталин ответил: «Журнал можно и следует выпускать».

Затем митрополит Сергий затронул вопрос об открытии церквей в ряде епархий, сказав, что вопрос об этом перед ним ставят почти все епархи­альные архиереи, что церквей мало и что уже очень много лет церкви не открываются.

При этом митрополит Сергий сказал, что он считает необходимым предоставить право епархиальным архиереям входить в переговоры с граж­данской властью по вопросу открытия церквей.

Митрополиты Алексий и Николай поддержали Сергия, отметив при этом неравномерность распределения церквей в Советском Союзе и выс­казав пожелание в первую очередь открывать церкви в областях и краях, где нет совсем церквей или где их мало.

Товарищ Сталин ответил, что по этому вопросу никаких препятствий со стороны Правительства не будет.

Затем митрополит Алексий поднял вопрос перед товарищем Сталиным об освобождении некоторых архиереев, находящихся в ссылке, в лагерях, в тюрьмах и так далее.

Товарищ Сталин сказал им: «Представьте такой список, его рассмот­рим».

Сергий поднял тут же вопрос о предоставлении права свободного про­живания и передвижения внутри Союза и права исполнять церковные службы бывшими священнослужителями, отбывшими по суду срок свое­го заключения, то есть вопрос был поднят о снятии запрещений, вернее, ограничений, связанных с паспортным режимом.

Товарищ Сталин предложил мне этот вопрос изучить. Митрополит Алек­сий, попросив разрешения товарища Сталина, специально остановился на вопросах, имеющих отношение к церковной кассе, а именно:

а) митрополит Алексий сказал, что он считает необходимым предостав­ление епархиям права отчислять некоторые суммы из касс церквей и из касс епархий в кассу центрального церковного аппарата для его содержания (пат­риархия, синод), и в связи с этим же митрополит Алексий привел пример, что инспектор по административному надзору Ленсовета Татаринцева такие отчисления делать не разрешала;

б) что в связи с этим же вопросом он, а также митрополиты Сергий и Николай считают необходимым, чтобы было видоизменено положение о цер­ковном управлении, а именно, чтобы священнослужителям было дано право быть членами исполнительного органа церкви.

Товарищ Сталин сказал, что против этого возражений нет.

Митрополит Николай в беседе затронул вопрос о свечных заводах, зая­вив, что в данное время церковные свечи изготовляются кустарями, про­дажная цена свечей в церквах весьма высокая и что он, митрополит Нико­лай, считает лучшим предоставить право иметь свечные заводы при епархиях.

Товарищ Сталин сказал, что церковь может рассчитывать на всесторон­нюю поддержку Правительства во всех вопросах, связанных с ее организаци­онным укреплением и развитием внутри СССР, и что, как он говорил об орга­низации духовных учебных заведений, не возражает против открытия семинарий и открытия при епархиальных управлениях свечных заводов и других производств.

Затем, обращаясь ко мне, товарищ Сталин сказал: «Надо обеспечить право архиерея распоряжаться церковными суммами»; «Не надо делать препятствий к организации семинарий, свечных заводов и так далее».

Затем товарищ Сталин, обращаясь к трем митрополитам, сказал: «Если нужно сейчас или если нужно будет в дальнейшем, государство может от­пустить соответствующие субсидии церковному центру».

После этого товарищ Сталин, обращаясь к митрополитам Сергию, Алек­сию и Николаю, сказал им: «Вот мне доложил товарищ Карпов, что Вы очень плохо живете: тесная квартира, покупаете продукты на рынке, нет у Вас ника­кого транспорта. Поэтому Правительство хотело бы знать, какие у Вас есть нужды и что Вы хотели бы получить от Правительства».

В ответ на вопрос товарища Сталина митрополит Сергий сказал, что в качестве помещений для патриархии и для патриарха он просил бы принять внесенные митpoпoлитoм Алексием предложения о предоставлении в рас­поряжение патриархии бывшего игуменского корпуса в Новодевичьем мо­настыре, а что касается обеспечения продуктами, то эти продукты они поку­пают на рынке, но в части транспорта просил бы помочь, если можно, выделением машины.

Товарищ Сталин сказал митрополиту Сергию: «Помещения в Новодеви­чьем монастыре товарищ Карпов посмотрел, и они совершенно неблагоустроены, требуют капитального ремонта, и для того, чтобы занять их, надо еще много времени. Там сыро и холодно. Ведь надо учесть, что эти здания постро­ены в XVI в. Правительство вам может выделить завтра же вполне благоуст­роенное и подготовленное помещение, предоставив Вам 3-этажный особняк на Чистом переулке, который занимался ранее бывшим немецким послом Шуленбургом. Но это здание советское, не немецкое, так что Вы можете со­вершенно спокойно в нем жить. При этом особняк мы Вам предоставляем со всем имуществом, мебелью, которая имеется в этом особняке, а для того что­бы лучше иметь представление об этом здании, мы сейчас Вам покажем его план».

Через несколько минут представленный товарищу Сталину товарищем Поскребышевым план особняка по Чистому переулку, дом 5, с его надвор­ными постройками и садом был показан для ознакомления митрополитам, причем было условлено, что на другой день, 4 сентября, товарищ Карпов предоставит возможность митрополитам лично осмотреть указанное выше помещение.

Вновь затронув вопрос о продовольственном снабжении, товарищ Ста­лин сказал митрополитам: «На рынке продукты покупать Вам неудобно и дорого, и сейчас продуктов на рынок колхозник выбрасывает мало. Поэто­му государство может обеспечить продуктами Вас по государственным це­нам. Кроме того, мы завтра-послезавтра предоставим в Ваше распоряже­ние 2—3 легковые автомашины с горючим».

Товарищ Сталин спросил митрополита Сергия и других митрополитов, нет ли у них еще каких-либо вопросов к нему, нет ли других нужд у церкви, причем об этом товарищ Сталин спросил несколько раз.

Все трое заявили, что особых просьб больше они не имеют, но иногда на местах бывает переобложение духовенства подоходным налогом, на что то­варищ Сталин обратил внимание и предложил мне в каждом отдельном слу­чае принимать соответствующие меры проверки и исправления.

После этого товарищ Сталин сказал митрополитам- «Ну, если у Вас боль­ше нет к Правительству вопросов, то, может быть, будут потом. Правитель­ство предполагает образовать специальный государственный аппарат, кото­рый будет называться Совет по делам Русской православной церкви, и председателем Совета предполагается назначить товарища Карпова. Как Вы смотрите на это?»

Все трое заявили, что они весьма благодарны за это Правительству и лично товарищу Сталину и весьма благожелательно принимают назначе­ние на этот пост товарища Карпова.

Товарищ Сталин сказал, что Совет будет представлять собою место связи между Правительством и церковью и председатель его должен докладывать Пра­вительству о жизни церкви и возникающих у нее вопросах.

Затем, обращаясь ко мне, товарищ Сталин сказал: «Подберите себе 2—3 по­мощников, которые будут членами вашего Совета, образуйте аппарат, но только помните, во-первых, что Вы не обер-прокурор, во-вторых, своей деятельнос­тью больше подчеркивайте (состоятельность церкви».

После этого товарищ Сталин, обращаясь к товарищу Молотову, ска­зал: «Надо довести об этом до сведения населения, так же как потом надо будет сообщить населению и об избрании патриарха».

В связи с этим Вячеслав Михайлович Молотов ту же стал составлять проект коммюнике для радио и газет, при составлении которого вноси­лись соответствующие замечания, поправки и дополнения как со сторо­ны товарища Сталина, так и отдельные со стороны митрополитов Сергия и Алексия.

Текст извещения был принят в следующей редакции: «4 сентября сг. у Председателя Совета Народных Комиссаров СССР товарища И.В. Сталина состоялся прием, во время которого имела место беседа с патриаршим местоблюстителем митрополитом Сергием, Ленин­градским митрополитом Алексием и экзархом Украины Киевским и Галицким митрополитом Николаем. Во время беседы митрополит Сергий довел до сведения Председателя Совнаркома, что в руководящих кругах православной церкви имеется намерение созвать Собор епископов для избрания патриарха Московского и всея Руси и образования при патри­архе Священного Синода1.

Глава Правительства товарищ И.В. Сталин сочувственно отнесся к этим предложениям и заявил, что со стороны Правительства не будет к этому препятствий.

При беседе присутствовал заместитель Председателя Совнаркома СССР товарищ В.М. Молотов».

Это извещение было опубликовано в газете «Известия» 5 сентября 1943 г.

Коммюнике было передано товарищу Поскребышеву для передачи в этот же день по радио и в ТАСС для напечатания в газетах.

После этого товарищ Молотов обратился к Сергию с вопросом: когда лучше принять делегацию англиканской церкви, желающую приехать в Москву, во главе с архиепископом Йоркским?

Сергий ответил, что, поскольку Собор епископов будет собран через 4 дня, а значит, и будут проведены выборы патриарха, англиканская делегация мо­жет быть принята в любое время.

Товарищ Молотов сказал, что, по его мнению, лучше будет принять эту делегацию месяцем позднее.

В заключение этого приема у товарища Сталина выступил митропо­лит Сергий с кратким благодарственным словом к Правительству и лично товарищу Сталину.

Товарищ Молотов спросил товарища Сталина: «Может, следует выз­вать фотографа?»

Товарищ Сталин сказал: «Нет, сейчас уже поздно, второй час ночи, поэтому мы сделаем это в другой раз».

Товарищ Сталин, попрощавшись с митрополитами, проводил их до дверей своего кабинета.

Данный прием был историческим событием для церкви и оставил у митрополитов Сергия, Алексия и Николая большое впечатление».


[*]Карпов Георгій Григорович (1898–1967). Народився у Кронштадті. Походив з робочої родини. Служив в Червоній Армії (1818–1920), член РКП (б) з 1920 р. В органах державної безпеки з 1922 р. У 1922 – 1934 рр. проходив службу на оперативних посадах в особливих відділах ОДПУ військових частин Ленінградського військового округу, надалі – на керівних посадах в апаратах органів держбезпеки УНКВС по Карельській АРСР та Ленінградській обл., начальник Псковського окрвідділу НКВС.

 У 1938 р. «за виконання важливих доручень уряду» нагороджений орденом Червоної Зірки (імовірно, за участь в «операціях» проти «церковно-монархічного середовища»). З березня 1939 р. – на керівних посадах у центральному апараті Головного управління держбезпеки НКВС СРСР та Наркомату держбезпеки СРСР. Полковник держбезпеки (з лютого 1943 р.). З травня 1943 р. – начальник 5-го відділу 2-го (контррозвідувального) Управління НКДБ СРСР, згодом – начальник «церковного» відділу Секретно-політичного управління НКДБ-МДБ СРСР. З липня 1946 р. – начальник «релігійного» відділу «О» МДБ СРСР. За «забезпечення» проведення Помісного Собору РПЦ у 1945 р. нагороджений орденом Леніна та отримав звання генерал-майора. Почесний співробітник держбезпеки.

У 1943 р. і до 6 лютого 1961 рр. – голова Ради у справах Православної Церкви при РНК та РМ СРСР. З серпня 1947 р. за станом здоров‘я звільнений у запас, у березні 1954 р. зарахований до діючого резерву (робота «під прикриттям» у різноманітних державних установах) КДБ при РМ СРСР. Приказом КГБ при СМ СССР № 159 от 2 марта 1955 г. уволен из запаса КГБ по ст. 54 е (по фактам, дискредитирующим звание офицера). Наказом КДБ при РМ СРСР № 159 от 2 березня 1955 р. звільнений із запасу КДБ за ст. 54-е (по фактах, що дискредитують звання офіцера), імовірно, у рамках «чистки» спецслужби від осіб, які були причетні до незаконних репресій, застосовували брутальні методи при фабрикації справ. Похований на Новодевіччому кладовищі у Москві.


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

Чекісти-«релігіознавці»

Органи державної безпеки і релігійні об’єднання в Україні під час Великої Вітчизняної війни у світлі документів спецслужби.



Рубрики: Публікації | Історія в деталях |

2257 переглядів / Коментарів: 1


Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Удивительный материал,

Удивительный материал, прочитала на одном дыхании. Спасибо автору за кропотливую работу и систематизированные данные. Особенно впечатлило приложение - запис бесіди ієрархів зі Сталіним 1943 року.

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Статті цього автора



Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru