Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » З глибини душі
Йшов на відповіді за своє служіння і працю: пам’яті трагічної смерті ігумена Іллі (Хамаза)
04 March 2013 17:41
Віра Ткачук

У лютому виповнилося п’ять років з дня трагічної смерті ігумена Іллі (Хамаза). Час швидко плине, події змінюють одна одну, радісне переплітається із сумним. Говорять, що час – хороший лікар, затягує старі рани, стирає з пам’яті трагічні і радісні моменти людського життя. В деякій мірі це так, але людська пам’ять не може забути все повністю. З часом картини минулого відходять на другий план, але не зникають безповоротно.

Ось так і в моїй пам’яті назавжди залишиться покійний нині ігумен Ілля (Хамаза). Він був і назавжди залишиться другом нашої сім’ї.

Перші дні у духовному закладі запам’яталися назавжди: тоді панувала атмосфера духовної радості й довіри

Як відбулося наше знайомство? То була пора нашої юності. Господній промисел направив багатьох юнаків та дівчат навчатися істин православної віри до Волинської духовної семінарії. Це був 1995 рік.

Перші дні перебування у духовному закладі запам’яталися назавжди: тоді панувала атмосфера духовної радості й довіри. Молоді люди знайомились і спілкувались, раділи з того, що тут знайшли однодумців, що всі ми – брати і сестри по вірі.

Перші заняття були трохи не схожі на звичайні шкільні уроки, оскільки розпочиналися і закінчувалися молитвою. Були певні вимоги щодо правил поведінки, одягу, але дуже швидко студенти звикали до семінарського розпорядку.

Надзвичайно трепетно усі студенти ставилися до богослужінь, які проходили у семінарському храмі. Адже для декого вперше довелося читати і співати у храмі.

Дівчатка навчалися на регентському відділенні, опановували церковний спів, устав богослужіння, катехізис — готувалися в майбутньому стати керівниками церковних хорів.

Юнаки більш детально вивчали богословські дисципліни, бо більшість мріяли стати священиками.

Так пісня нас і познайомила

Отак на одній із чергових «співанок» – саме так називаються репетиції перед богослужінням, я познайомилася з майбутнім монахом Іллею, а тоді ще просто юнаком.

– Мене звуть Ігор, а Вас? — звернувся до мене русявий юнак з чарівною посмішкою.

– А мене, Віра. — відповіла я.

– А давайте з вами вдвох заспіваємо «Хвали душе моя, Господа…» — запропонував Ігор.

– Давайте спробуємо, що в нас вийде.

Піснеспів спершу звучав несміливо, а потім Ігор заспівав тенорову партію, я – альтову, і в нас вийшов непоганий дует.

– А давайте поміняємось. Ви – першим, а я – другим. Заспівали і знову вийшло непогано.

– А Ви любите співати українські народні пісні? — запитав юнак. Я здивувалась.

– А хіба можна тут, у духовному закладі, співати мирських пісень? – питаю я.

– А чому ж ні? — відповів Ігор, наш отець-ректор дуже любить, коли студенти на перервах співають церковні піснеспіви, псалми, канти і українські народні пісні.

Так пісня нас і познайомила. Нерідко на перервах юнаки і дівчата разом співали. Там, у стінах духовного закладу, народжувалися світлі почуття молодих людей один до одного. Там я познайомилася і зі своїм майбутнім чоловіком Анатолієм.

Як з’ясувалося пізніше, Анатолій і Ігор були друзями ще зі школи: вони навчались разом в школі села Садів, Луцького району, ходили в один храм, де несли паламарський послух у священика Георгія Бензюка.

«Віднині ти – воїн Христовий, ти не належиш собі»

Молодий енергійний священик отець Георгій проповідував Слово Боже у 1990-ті рр., рекомендував для вступу в семінарію багатьох юнаків і дівчат. Ігор Хамаза, Володимир Гапонюк, Володимир Мелесь, Анатолій Ткачук — згодом всі стали священиками. Ірина Куліш, Людмила і Тетяна Ткаченко — керівниками церковних хорів. Отож, ми разом навчались, спілкувались і дружили.

Коли ми з Анатолієм одружувались, Ігор був свідком на нашому весіллі, тримав шлюбний вінець над головою Анатолія.

Друзі Ігоря трохи з острахом, а хто – і з подивом сприйняли звістку про те, що він хоче стати монахом.

– Як, чому, ти ще такий молодий? – лунали запитання.

– Я так вирішив, — такою була відповідь.

Потім був чернечий постриг. Під час Великого посту за вечірнім богослужінням у Покровській церкві міста Луцька ніде й яблуку було впасти – храм був наповнений богомольцями, семінаристами, односельчанами і родичами Ігоря.

Владика тричі запитує у юнака: «Чи по добрій волі, чи з примусу ступаєш на цей шлях?». І чує у відповідь: «По своїй волі, не з примусу». Тричі кидають додолу ножиці, тричі постриженик нахиляється до самої землі і піднімає їх. Постриг звершився. «Ім’я тобі… Ілля, монах Ілля», – промовив владика Ніфонт. – «Віднині ти – воїн Христовий, ти не належиш собі».

Народ у храмі плаче, це ж серйозно, на все життя, така молода людина – лише 18 років.

А що ж він, — монах Ілля? Коли вітаємо його з постригом схиляє голову, а на устах і обличчі — усмішка.

Плаче мама монаха Іллі — раба Божа Леоніда Хамаза. Втішаємо: «Тепер маєте молитвеника за весь ваш рід».

Минув деякий час. Зустрічаємо монаха Іллю. Вітаємось. Говорити не наважуємось, навіщо відволікати монаха від молитви і думок. Під час наступної зустрічі запитує:

– Чому не розмовляєте зі мною?

– А чи ж можна? Ви ж монах?

– То що як монах? Я ж – людина, — і розповідає: «Я теж так думав, що як став я монахом, то не повинен розмовляти з людьми. Лишень молитися і мовчати. Ходив з опущеною головою. А мій духовний наставник і каже мені: «Чому ти сумний Ілля, хіба ти не радий, що став воїном Христовим? Не сумуй, спілкуйся з людьми, давай пораду тим хто потребує, посміхайся, коли до тебе говорять друзі. А для сліз і молитви є ніч, коли ти перед Господом розкажеш всю свою печаль».

У батюшки Іллі була мрія – відродити в Білостоці монастир

Майже нічого не змінилося у нашій дружбі. Хіба, що ми зі свого боку намагалися підбирати слова і жарти, щоби часом не вразити серце молодого монаха.

Потім доля розкидала нас по світі. Отець Ілля, ставши ієродияконом, був направлений відроджувати чернече життя у селі Старий Чарторийськ на Волині. Декілька молодих людей на чолі з ієромонахом Володимиром було направлено на суцільні руїни колись величного Хрестовоздвиженського монастиря. Тяжкі випробування чекали на воїнів Христових.

Але з Божою допомогою та за підтримки віруючих людей чернече життя в обителі відновлювалось.

Священик Анатолій був направлений в містечко Торчин будувати православний храм. А священик Володимир Мелесь – служити у своє рідне село Садів. З ієродияконом Іллією спілкувалися рідко, здебільшого на престольні свята, адже кожен ніс свій послух на місцях. Та молитовно друзі завжди були разом.

Дивною і радісною була звістка, що тепер уже ієромонах Ілля (Хамаза), указом митрополита  Ніфонта, направляється настоятелем у Архангело-Михайлівський храм села Білосток, Луцького району. Радісно було і отцю Іллі, адже до рідного села і материнської хати було всього сім кілометрів.

Видно, така воля Божа. У батюшки Іллі була мрія – відродити в Білостоці монастир, який діяв тут до XVIII століття. Мріяв побудувати храм на цілющих джерелах, силами громади села розчистив їх. Священик гуртує біля себе молодь, старших людей, ходить у місцеву школу до діток з повчальними уроками. Серцем вболіває за древній храм, який руйнується, намагається відшукати кошти, розсилає листи-прохання.

Навіть приїзд Президента України на Волинь хоче використати на благо древнього храму. Запрошує Президента у храм. Хвилюється. Чи захоче відвідати?

Зустрів, просив допомоги, не для себе, а для древньої святині. Цей храм-красень пам’ятає багато: війни, події, особистості. Під його древніми куполами молилися Богдан Хмельницький, Іов Кондзелевич і не одне покоління білосточан.

Високі гості прийшли і поїхали, а священик з громадою залишились зі своїми проблемами наодинці. Батюшка не здається, підбадьорює парафіян:

– Ось прикрасимо наші джерела, будуть люди їхати звідусіль до цілющої води, ось і буде копієчка для храму.

Як грім серед ясного неба пролунала страшна звістка – з храму вкрадено чудотворну ікону Богородиці

Жив отець Ілля у старенькій хатині біля храму. Помаленьку самотужки налаштовував свій побут, трохи допомагали парафіяни, мама, сестра і брат з родинами. Раділи рідні, що частіше зможуть бачити свого батюшку.

Ієромонах Ілля дуже любив дітей – своїх племінників, дітей знайомих священиків – завжди роздавав їм щирі подарунки. Не любив, коли дітей сварили чи ображали. Тієї зими поспішав зробити всім подарунки: мамі, бабуні, дядькові, брату і племінникам, коли був у нас на Різдво — дарував дітям гроші та гостинці.

Як грім серед ясного неба пролунала страшна звістка – з храму вкрадено чудотворну ікону Богородиці. Батюшка захворів, плакав, разом з ним скорбіли білосточани. Намагався відшукати святиню, але вона пропала безповоротно. Отець Ілля заспокоював людей, казав, що вкрали ікону: «Цариця Небесна – жива, вона поруч з тими хто вірить, хто кличе Її. Вона не залишить нас».

Були Різдвяні свята, радісні богослужіння, колядки. Отець Ілля колядував з хористами, зібрали деякі гроші, влітку хотіли приступити до ремонту храму.

На третій день Різдвяних свят отець Ілля був у нашій хаті в гостях, ми колядували, спілкувалися. Коли їхав додому, кажу:

– Батюшка, благословіть, — перехрестив, а тоді каже:

– Матушка, давай попрощаємось, — я в жарт кажу, — хіба поцілуємось?

Ми тричі обнялися …. і розійшлися.

Воїн Христовий йшов на відповіді за своє служіння і працю, тримаючи в руках зброю Господню — Святий Хрест і Євангеліє

Ранок 26 лютого був морозний, але сонячний. Пізніше сніг почав танути. Надворі було чути пахощі весни. Вже веселіше стали цвірінькати птахи, морози відступили…

Телефонний дзвінок обірвав ранкову романтику: телефонував мій чоловік, отець Анатолій, який пішов у місто, купити хліба до сніданку:

– Не чекай мене, я не знаю коли прийду… Тут таке горе… Я – в Білостоці… отця Іллю — вбили! І – ридання…

Я не вірила цій новині, розум не хотів її сприймати….

– Як? За що? Навіщо? Що міг зробити невинний монах? У нього не було ворогів, він всім ніс мир, а його вбито… Як..?

Була всенічна Казанському храмі села Садів, у всіх будинках цілу ніч горіло світло, храм не міг вмістити всіх, хто бажав попрощатися з отцем Іллією.

Похорон розпочався Літургією, яку очолив митрополит Ніфонт, молилися священики з Волині, України, Чехії. Ридали однокурсники отця Ілля по школі, семінарії, друзі, родина, мама і сестра. Осиротіло село і парафія…

У гробі лежав воїн Христовий, який йшов на відповіді за своє служіння і працю, тримаючи в руках зброю Господню — Святий Хрест і Євангеліє.

Село не бачило такого похорону. Молодий священик кілька днів не дожив до свого 30-річчя, залишив цей світ не з власної волі, не по хворобі, його жорстоко вбито, зарубано. А правиця застигла у хресному знаменні.

Читала Псалтир за спочилу душу отця Іллі. Були дев’ятий, сороковий дні. Були сни, жахливі, гнітючі, тривожні.

Снився отець Ілля, обличчя не видно, у чернечій одежі. Тільки голо: «Читай Псалтир, а батюшка нехай пече просфори».

Після сорокового дня наснився сон. Отець Ілля кличе: «Ходи, ходи побачиш, у мене є вже келія»… — і все.

«Не бійтеся тих, котрі вбивають тіло, бійтеся тих, що вбивають душу»

Важкі були півроку, не спали уночі, лише коли починало світати, сон поволі зборював змучений розум. Батюшка з просоння кричав, плакав, не міг заспокоїтись. Йому і отцю Володимиру довелося бачити ту страшну картину смерті отця Іллі, одягати друга і собрата востаннє, проводити у вічну дорогу.

Одного дня стояла у храмі на Богослужінні, поставила свічечку за упокій душ спочилих родичів, за упокій душі ігумена Іллі. Диякон читав святе Євангеліє: «Не бійтеся тих, котрі вбивають тіло, бійтеся тих, що вбивають душу» (Мф. 10, 38.). Господь знав, що тривожить серце, знав наш страх, тому й звернувся голосом Євангелія.

Пройшло п’ять років. Так, час лікує. Події радісні і сумні змінюють одна одну. Та пам’ять не дає забути. Та й не маємо ми права забувати спочилих родичів, наставників, батьків, друзів…

Хліб. Коливо. Свічі. Вино. Пожертва. Поминальний обід. Сльози. Квіти. Тиха молитва і ці щирі слова — це все, що ми можемо подарувати тобі, друже. Вічна тобі пам’ять…


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

Йшов на відповіді за своє служіння і працю: пам’яті трагічної смерті ігумена Іллі (Хамаза)

Настоятель Архангело-Михайлівського храму села Білосток кілька днів не дожив до свого 30-річчя. Цього року виповнилося 5 років із дня вбивства воїна Христового…



Рубрики: Публікації | З глибини душі |

2049 переглядів / Коментарів: 0

Теги: спочилі |
Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Найцікавіше з архівів сайту
Мысли вслух
22 May 2009

Нескучный брак
24 December 2009

Чудо
9 February 2010




Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru