Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » В гостях у редакції
Священик Віктор Яценко: "За ґратами ти сієш Слово Боже на бетонну дорогу. Та все одно сподіваєшся, що якесь зернятко таки проросте"
15 April 2010 11:33

Ця бесіда відбулася в дні Великого посту, а ідея запросити саме цю людину в гості до нашої редакції виникла ще раніше. А точніше — коли на початку лютого ми вперше відвідали виставку мистецьких робіт на різдвяну тематику, зроблених руками засуджених. Невелика, проте містка за символікою, чуттєва та щира, експозиція привертала увагу силою образів, відтворених на полотні, у дереві та металі.

Захід організували спільно Державний департамент України з питань виконання покарань та Синодальний відділ УПЦ з питань пастирської опіки пенітенціарної (тюремної) системи. Подібна виставка — тільки вже на Великодню тематику — днями розпочала роботу в галереї «Неф», що в Національному заповіднику «Києво-Печерська Лавра». Мета — привернути увагу суспільства до духовного світу засуджених.

Яким є цей світ, що відчуває людина за ґратами та в чому намагається віднайти підтримку, прагнучи змінити себе та своє життя — над цими запитаннями ми часто воліємо не замислюватися. Адже відповідь, може так статися, вимагатиме й від нас певних дій, рішень, підтримки ближнього, участі в його долі, бодай і не безпосередньої, та принаймні молитовної.

Наш нинішній гість редакції живе турботами та болем людей, засуджених до неволі. Він добровільно підпорядковує своє життя тюремним розпорядкам та розпорядженням і свідомо занурюється в реалії важкі та злиденні, а інколи — взагалі нестерпні. Слова Спасителя «Перебував я в темниці, й ви відвідали мене» для нього стали в житті визначальними настільки, що своє тюремне пастирське служіння він гідно несе й на найвищому церковному рівні — як голова Синодального відділу Української Православної Церкви з питань духовної опіки пенітенціарної (тюремної) системи. У нас в гостях — священик Віктор ЯЦЕНКО.

Бесіда з отцем Віктором, присвячена спробам заглибитися та зрозуміти духовний світ засуджених, актуальна і в нинішні дні великодніх свят. Адже якраз саме час поділитися з тими, хто в неволі, радістю від благої звістки про Воскресіння Христове.

 

«Нам у спадок залишилася країна, в якій місця позбавлення волі торкнулися чи не кожної родини»

— Отче, розкажіть, будь ласка, з чого розпочалася діяльність очолюваного Вами відділу.

Наш відділ, напевно, один із наймолодших в Українській Православній Церкві. Він був створений рішенням Священного Синоду 9 липня 2009-го, тобто, існує менше року.

Та це не означає, що духовно-пастирська опіка засуджених розпочалася саме з цієї дати. До створення нашого відділу цією богоугодною справою опікувався Синодальний відділ по взаємодії із Збройними силами та іншими військовими формуваннями України, оскільки коли він створювався — у 1999 році, до всіх інших військових формувань належало й Міністерство внутрішніх справ, у відомстві якого перебувала зокрема система виконання покарань.

З часом потреба в духовно-пастирській опіці засуджених збільшилася. Зросла кількість храмів і молитовних кімнат у місцях позбавлення волі, значно розширився потік кореспонденції. Та й коли приїжджали іноземні гості, знайомилися з діяльністю Синодального військового відділу, то висловлювали здивування, що даний відділ займається опікою пенітенціарної системи. Адже це зовсім різні напрямки роботи — навіть з точки зору психології. Військовослужбовець – людина, яка дала присягу на вірність Батьківщині, йде служити в армію. Він має право на задоволення своїх релігійних потреб. А засуджений потрапив за ґрати внаслідок власних протиправних вчинків, перебуває там супереч своєї волі й не має можливості відвідувати храм. Він – та людина, до якої треба прийти.

Тож, зважаючи на ці аспекти, священноначалля нашої Церкви прийняло рішення про створення окремого Синодального підрозділу, який би опікувався виключно справами духовно-пастирської роботи в місцях позбавлення волі.

— Яким був Ваш шлях до цього відділу?

— Щодо мене, то я не походжу з традиційної родини священнослужителів, я виріс у родині звичайних радянських людей. Тоді не те, щоб про релігійну освіту, а й про релігійне виховання зовсім не йшлося.

Перші мої роздуми про Бога пов’язані з періодом навчання в інституті. Це той час, коли людина залишає батьків, стає на самостійну дорогу свого життя і починає шукати відповідь на питання, які Достоєвський свого часу назвав «проклятими». Звідки я прийшов? Куди я піду? Який сенс цього життя?.. Думки спонукали пошук, а Господь послав потрібних людей – мудрих священиків, які відчули в мені цей пошук і переконали в тому, що його потрібно втілити у покликанні.

Тож, закінчивши 1996 року Одеський інститут низькотемпературної техніки та енергетики за кваліфікацією інженер-електромеханік, я вступив до Одеської духовної семінарії. Після семінарії продовжив навчання в Київській духовній академії, де з першого курсу ніс послух у Синодальному відділі по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями. На той час відділ щойно розпочав свою роботу, тому для його діяльності потрібна була допомога студентів семінарії та академії. Існувала необхідність проводити лекції, бесіди з військовослужбовцями та співробітниками силових відомств.

У 1999 році було підписано угоду про співпрацю Церкви з Державним департаментом України з питань виконання покарань. От тоді розпочалася справжня співпраця: до нас почали звертатися засуджені, співробітники кримінальної виконавчої системи з проханнями про духовно-пастирську опіку.

На той час офіційна ідеологія, зазнавши краху, залишила нам у спадок країну, в якій місця позбавлення волі торкнулися майже кожної родини. Можна сказати, що весь Радянський Союз був цілковитим ГУЛАГом. Молодим людям це складно зрозуміти, але наслідки, рудименти існують і зараз у вигляді пісень (шансону), так званої тюремної романтики. Набула широкого поширення, стала природною для суспільства відповідна лексика, бо це був час дисидентства – час виклику системі. Ця природа досить живуча, схожа на певний ген, що підмішується до організму народу і викорінити який дуже складно. Тому під час духовно-пастирської роботи в установах виконання покарань у складі Синодального військового відділу оформився цілий сектор по взаємодії з цією системою, опікуватися яким голова відділу архієпископ Львівський і Галицький Августин доручив мені. Під керівництвом владики та спираючись на його досвід, я й організовував роботу.

Потім, після створення окремого Синодального відділу — у справах пастирської опіки пенітенціарної системи — мені було доручено очолити цей напрямок, за що я дякую Богові. Бо це дійсно побожна справа. Ми маємо багато прикладів у Святому Письмі, багато думок святих отців Церкви про те, що служіння в’язням заради Христа – це пряме виконання заповідей нашого Господа.

«Потрапляють до в’язниці з різних причин. Але Богу угодно, щоб людина, яка перебуває в тюрмі, була утішена»

— У суспільстві про в’язнів намагаються не згадувати, або ж ставляться до них як до людей пропащих. А яке ставлення до тих, хто за ґратами, в самій системі виконання покарань? Чи сприймають їх як людей, яким треба допомогти й підтримати?

І виходячи з цього — чи не є угода з Церквою суто формальністю з боку цієї системи?

— Ні, це не формальність. У будь-якій країні світу система виконання покарань або перевиховання злочинців будується на релігійних засадах. Так склалося історично: візьміть Старий світ чи Новий. Саме слово «пенітенціарна» система – це «покаянна» система. Тому в давнину перевихованням злочинців займалися або монастирі (якщо говорити про Середньовіччя), або спеціальні заклади, будинки, де утримувалися засуджені — зі значним впливом релігійного фактору.

Зрозуміло, що в Радянському Союзі релігійний чинник у перевихованні злочинця було усунено.

Щодо ставлення до злочинців у системі виконання покарань, то хотів би навести цитату Російського імператора Петра І, яка й проілюструє відповідь на ваше запитання: «Тюрьма – есть ремесло окаянное, а для скорбного дела потребны люди твердые, добрые и веселые». Це дійсно є «ремесло окаянне», тому що людина, яка працює у кримінально-виконавчий системі, з власної волі йде в тюрму. Навіть існує такий жарт, що в установах виконання покарань працюють люди, які не вірять у те, що «горбатого могила виправить». І навіть тоді, коли людина з цієї системи йде на пенсію, кажуть: не «пішов на пенсію», а «звільнився з міст позбавлення волі».

— Тобто, наші українські пенітенціарії намагаються сприяти виправленню засуджених, а не просто протримати їх визначений час в ізоляції від суспільства?

— Звісно, що так. І це було основним чинником підписання угоди з Церквою. До речі, це була перша угода про співпрацю на теренах колишнього Радянського Союзу. Навіть Російська Федерація підписала угоду про співпрацю з Церквою на місяць пізніше.

Тому скажу, що шлях наближення тюремної системи до Церкви є природним. Бо перевиховати злочинця переконаннями або примусовими заходами фактично неможливо, що всі чудово розуміють. Подібними заходами можна тільки дещо сприяти перевихованню.

А взагалі зміна людини приходить з її серця: коли ув’язнений зрозуміє свою провину, коли зрозуміє, що він своїм вчинком приніс біль, утрату, завдав шкоди іншим людям. Тобто, увагу свого егоїзму переключить з себе на розуміння інших людей…

Аналізуючи життєвий шлях багатьох в’язнів, ми бачимо, що це ті люди, яких у нашій країні в давнину називали нещасними людьми. Вони дійсно є такими, тому що більшість із них або сироти, або з дитбудинків, або з асоціальних родин, де не бачили нічого, крім цілковитого пияцтва, лайки й різного бруду. Дозволю собі узагальнити: ці люди недоотримали необхідної кількості любові у своєму житті, дитинстві – батьківської, родичів, друзів, суспільства взагалі. Це в подальшому впливає на їхню долю. Та й бідність спонукає на пошук коштів для життя, що робиться не завжди чесними шляхами і штовхає на різні вчинки. А це в свою чергу призводить до того, що людина опиняється за ґратами.

Звісно, є й інші шляхи потрапити до в’язниці. Наша правова система не найдосконаліша у світі, тому людину можуть оговорити, підставити, навіть брудно заплатити, щоб когось посадили для усунення конкурента, або щоб просто свою провину перекласти на іншого…

І зі Святого Письма, Біблії, творів і житій святих отців Церкви ми знаємо, що Богу угодно, щоб людина, яка перебуває в тюрмі, була утішена.

У той самий час ми повинні пам’ятати, що тюремна система має справу з тими людьми, на яких лежить вирок суду. Це певна імунна система організму держави, і не є справою Церкви втручатися в судові процеси, ініціювати перегляд судових вироків і впливати на процесуальний хід карної справи.

Та ми можемо працювати в іншому напрямку. Дуже багато надходить листів на наш відділ, на священноначалля Церкви: «мене засудили несправедливо», «я не винен», «я цього не робив», «прошу звернутися до Президента України, щоб мою справу переглянули і мене звільнили»…

Зараз ми переживаємо перехідний період. Адже ненормально, щоб у комісії з помилування при Президентові України не було жодного представника Церкви, з числа духовенства. Є письменники, митці, представники громадськості, творчої інтелігенції, навіть пенсіонери, а священнослужителя, як не дивно, немає. Наш Синодальний відділ проводить активну роботу в цьому напрямку, ми весь час наголошуємо, що неприродно забирати в Церкви притаманну їй традиційно функцію заступництва та клопотання про помилування.

Пригадайте будь-яке житіє святих, або просто візьміть історію Київської Русі. Людина, рятуючись від неправильного обвинувачування, шукала притулку в Церкві. Навіть забігала в храм, ховалася у Вівтар, біля Престолу, знаючи, що виконавці судового рішення не можуть її звідти забрати.

— То кількість листів до Вас напевне збільшиться, якщо представники Відділу таки потраплять до комісії з помилування…

— Гадаю, що так.

— Про що зараз ці листи?

— 80% листів – це прохання про матеріальну допомогу. Зрозуміло, що люди там не мають всього, чого б хотіли мати, от і звертаються до Церкви. Ми пояснюємо, що якщо можемо чимось допомогти – робимо це.

Але головна мета нашого відділу – це сприяння преображенню людини. Господь сказав: «Кто будет пить воду, которую Я дам ему, тот не будет жаждать вовек; но вода, которую Я дам ему, сделается в нем источником воды, текущей в жизнь вечную» (Иоан. 4:13-14). Тому доводиться пояснювати в листах, розставляти пріоритети.

Дійсно, відвідуючи міста позбавлення волі, часто бачимо, що засуджені звикли жити на всьому готовому – у закладах їх забезпечують продуктами та речами (хоча й не вищої категорії). І якщо людина відбуває покарання протягом тривалого часу, то не завжди знає, яким непростим зараз є життя пересічного громадянина. Вона вимагає для себе якихось додаткових продуктів, речей тощо. Доводиться роз’яснювати, що не завжди й Церква може цим допомогти.

Часто до нас у відділ приносять речі та книжки для передачі засудженим ті люди, які самі потребують матеріальної допомоги. Надихаючись словами Святого Письма, духом православного богослужіння, вони розуміють, що виконання Христових заповідей є спасінням від в’язниці. «Я був у темниці…» – говорить Господь. Це означає, що ми маємо туди прийти, послужити там, насамперед заради спасіння власної душі.

«Отче, нам дуже сподобалася вистава, ми майже переглянули своє життя, але дайте, будь ласка, адресу тої дівчини, яка була в чорній сукні…»

— Отче, виходячи з процитованих слів Петра І, як веселість може стати в пригоді в тюремному служінні?

— Без доброго гумору буває складно зрозуміти певні речі, складно когось підтримати в непростих ситуаціях. Мати веселу вдачу необхідно, бо є люди, які постійно перебувають у хронічній депресії. Та й взагалі добрий гумор може розрядити напружену атмосферу в колективі, а в такому, як тюремна камера, й поготів.

— Особисто Вам допомагав гумор під час відвідин людей за ґратами?

— Одного разу з колективом студентів творчих навчальних закладів ми приїхали в зону суворого режиму з виставою про Святителя Миколая. А там сидять люди, які не курей і не велосипеди крали — перебувають за ґратами вдруге і втретє. Не знаю, з яких причин, але в повному залі наші слова під час виступу сприймалися досить напружено. Навіть лунали непристойності: в колективі були молоді дівчата, і засуджені кидали такі слівця, від яких дівчата вмить червоніли.

Отож, почали виставу, а самі відчуваємо, що зал не сприймає нас, бо чутно якийсь гуркіт, помітний рух, хоч адміністрація й сприяє тому, щоб усі сиділи. І тут дівчина, яка була з нами вперше, забула від хвилювання свої слова, і промовила таку фразу, яка в місцях позбавлення волі має зовсім інше значення. Звісно, засуджені сприйняли цю фразу на свій лад і зал просто ліг від реготу. Навіть довелося призупинити виставу:-)

Атмосфера таким чином розрядилася, і ув’язнені додивилися виставу з усміхненими обличчями до кінця, прослухали й проповідь про Святителя Миколая. Добрий гумор у цьому випадку змінив настрій великої кількості людей (було близько 250 осіб). І вистава пройшла успішно й спокійно.

— А дівчатам не страшно їздити до такої когорти не досить, м’яко кажучи, дружньо налаштованих чоловіків?

— Страшно, авжеж :) Але ми докладаємо всіх зусиль, щоб нічого не трапилося: проводимо інструктаж, всі зв’язки тримаємо через адміністрацію, або через мене, або через старшого, хто їде, намагаємося не допустити безпосереднього спілкування.

Усі акції готуємо заздалегідь — як мінімум за три тижні. На мені лежить водночас правова й духовна відповідальність, тож завжди перед поїздкою в місця позбавлення волі я складаю детальний сценарій, подаю перелік людей: хто зайде, хто вийде, почасово. Тому що спілкування з засудженими під час сповіді та Причастя, коли нас закрили в окремому приміщенні в СІЗО, або в іншому місці, – це одна справа. А коли передбачаються заходи, на яких будуть присутні 200-300 людей, здатних до активної непокори, все планується дуже ретельно.

Траплялися й неприємності, але Господь милував. Буває, якась дівчина з необережності на прохання засудженого: «Ви так добре граєте у виставі, дайте мені вашу адресу, я вам напишу лист про мої враження», дає свою домашню адресу. Мені про це, звісно, не повідомляється, а потім я маю серйозну розмову з чоловіком цієї дівчини з того приводу, що приходять листи, в яких засуджений зізнається їй у коханні…

Якщо ж усе проходить нормально, то листи потім отримую я: «Отче Вікторе, нам дуже сподобалася вистава», «ми зрозуміли багато речей, ми майже переглянули своє життя, але дайте, будь ласка, адресу дівчини, яка була в чорній сукні та грала таку-то роль…» :-)

— Скажіть, а бувають справді теплі відгуки аудиторії, коли Ви приходите й бачите, що все пройшло як треба?

— Слава Богу, так найчастіше й буває. По-перше, засуджені чудово розуміють, що це не планова акція адміністрації заради виховного процесу. Свої заходи ми намагаємося проводити у присутності місцевого тюремного священика, якого вони знають не один і не два роки. По-друге, вони розуміють, що ті, хто до них прийшов – це християни, які роблять це за покликом свого серця. Тому ставлення здебільшого поблажливе: хто не хоче, той просто не йде на виставу. Але більшість іде, бо це незвичайна подія.

Особливу увагу приділяємо у Різдвяний період дитячим зонам і виховним установам. Там взагалі складна ситуація, бо діти, які мають радіти життю, здобувати освіту, перебувають у місцях позбавлення волі за такі вчинки, за які взагалі їх не треба було туди саджати, бо перебуваючи там, вони наберуться ще гіршого.

Гарним прийомом у дитячих зонах є залучення до проповіді колишніх засуджених, які відбули покарання та докорінно змінили своє життя. Ці люди мають в очах дітей великий авторитет. Бо діти думають так: «Ти сидів? — Ні. Тоді нема чого нас учити». Ось і застосовуємо тактику, щоб повчав той, хто вже відбув покарання. Уявіть: чоловіка, всього у татуюванні, обступають діти, розпитують, що означає та чи інша наколка. На що він відповідає: «Це не важливо, це були мої помилки. Головне — жити разом із Богом, миритися з людьми й не робити один одному зла». І спілкуються вони на такому сленгу, що стороння особа і не зрозуміла б. Така розмова має дуже великий позитивний вплив.

У жіночих установах ми також знайшли гарний прийом. Під час відвідування до бесіди з засудженими залучаються жінки похилого віку, особливо ті, які гарно співають або читають вірші. Виходячи до жіночої аудиторії, вони легко встановлюють психологічний контакт. Тому що жінка, яка пройшла певний шлях у своєму житті, народила дитину та ще й не одну, може дуже легко розповісти про свою віру жінкам, молодшим за неї.

Бо, наприклад, якщо в жіночому колективі з’являються чоловіки — священнослужителі, миряни — їх не дуже серйозно сприймають. «Включається» жіноча сором’язливість, яка ховається за грайливістю, а це заважає розповідати про серйозні речі. Коли ж проспіваємо молебень, заспівають жінки-мирянки, розкажуть про віру, про свій шлях до Бога, – це полегшує контакт і здатність до сприйняття серйозних речей.

«У нас батюшка дуже хороший, але вино в требному чемодані проносить таємно…»

— Отче, чи можна сказати, що творчість у будь-якому прояві – пісні, вірші, вистави, - це певний засіб для налагодження психологічного контакту з засудженими?

— Так. Усі заходи – концерти, вистави, урочистості – спрямовані згуртувати громаду, якщо її там немає, а потім підтримувати її на відстані через листи або місцевого священика. Щоб ми пішли, а громада залишилася — активні засуджені, які збираються разом, можуть прочитати ранішні, вечірні молитви або відправити вечірню й утреню за мирянським чином, без священика. А священик приходитиме й залучатиме їх до церковних таїнств, допомагатиме, долаючи якісь протиріччя, стереотипи. Адже досить часто буває, що людина «в зоні» й не знає, що її сусід – віруючий. Це зазвичай приховується, бо відкривати себе там не прийнято.

— Але ж якщо людина відкривається, то може стати об’єктом насмішок і відвертого цькування. Як Ви або священики, що працюють в очолюваному Вами відділі, намагаєтеся убезпечити засуджених від цього?

— Питання дійсно серйозне... Тому й існує наш Синодальний відділ — щоб допомогти тюремним священнослужителям належним чином організувати життя громади в місцях позбавлення волі. Адже це дуже складна ділянка роботи, й багато хто цього не розуміє.

У нас не так багато священиків, щоб ми могли когось закріплювати за певною установою, тому місцями позбавлення волі опікуються ті, хто живе поруч, чи чиє благочиння територіально охоплює установу покарання. І таких священиків ми залучаємо на збори, тематичні семінари — щоб акумулювати досвід роботи з засудженими. Адже декілька помилок — і тривала, багаторічна робота в місцях позбавлення волі зійде нанівець, виникне несприйняття чи навіть відторгнення засуджених-віруючих з боку інших в’язнів.

Тому дійсно, коли людина відкриває своє серце, важливо очищати її віру від різних забобонів, шкідливих домішок. Це по-перше. По-друге, потрібно допомогти їй стати на шлях справді церковного життя. По-третє, по можливості організувати, щоб віруючі засуджені проживали вкупі — це дуже важливо.

Річ у тім, що в тих місцях якщо хтось навернувся до Бога, то це означає, що ця людина вже пройшла певний шлях насмішок, глузувань і навіть різних спокус. Наприклад, в’язня можуть намовити зробити певний нечесний вчинок, і якщо він вчинить непорядно, потім за це глузуватимуть з його релігійності, лицемірство буде показано всім. Є звісно, такі, хто знає, що буде якась релігійна акція, і приходять, щоб отримати зубну пасту чи шкарпетки. Але більшість тих, хто прийшов до Господа Бога, на зоні так і називають — «Божа людина». І ставлення до них відповідне.

Людина, яка там перебуває, чудово розуміє ситуацію, і якщо обирає шлях навернення до Господа, то робить це щиро й свідомо. Вони проходять усі тюремні спокуси, потім виходять на волю, де їх чекають інші спокуси, яких вони часто можуть і не витримати.

Тому одне з головних завдань нашого відділу полягає в кропіткому напрацюванні й акумулюванні досвіду духовно-пастирської робити в місцях позбавлення волі. Ми намагаємося донести цей досвід до всіх священників, яким благословляється опікувати місця позбавлення волі. Ми цю роботу розпочинаємо, ведемо в міру своїх можливостей. Зараз, наприклад, створюємо сайт, який буде одночасно і форумом для спілкування священнослужителів. Тому що, наприклад, не може священик повторити в тюремному храмі проповідь, яку щойно сказав на парафії. Бо одна справа — звернення до душ парафіян, які приходять до тебе, і зовсім інша річ — звертатися до людей, до яких приходиш ти.

— Про що говорити можна, а про що ні? І взагалі — що потрібно говорити?

— Головне, на мій погляд, — не треба бути дуже суворим, бо в засуджених є така спільна хвороба – хвороба слабкої волі. Людина може все розуміти й навіть усвідомлювати, що це гріх, а її пристрасть вбиває й душу, й тіло, та проте не хоче протистояти своїй вдачі, стримувати її. Різні бувають ситуації: хтось хизується своєю злою вдачею, агресією чи жорстокістю…

Віруючі ж намагаються не хизуватися вадами, вони відчувають це як хворобу.

— Отче, Ви зазначили, що намагаєтеся віруючих людей поселити разом. Адміністрація цьому сприяє?

— Десь сприяє, десь шукаємо розуміння. У нас дуже багато зон, усі вони мають різні режими, трапляються різні ситуації, різні є керівники. Є місця, де справи йдуть добре, тільки треба спонукати наших священиків, щоб приходили частіше. А є місця, де священика тримають годину, дві, три в очікуванні людини, яка його проведе, обшукують речі, яких навіть не можна торкатися руками. Ми працюємо над подоланням таких ситуацій, знаходимо порозуміння. І фактично на рівні вищого керівництва Департаменту виконання покарань ці питання розглядаються. Слава Богу, є розуміння та певна підтримка наших ініціатив.

Але часто буває, приїжджаю в якусь колонію і питаю в керівників: як тут наш священик, може, є якісь нарікання чи побажання, або щось хочете йому сказати та не можете, то скажіть через мене. «Ні, — кажуть, — в нас батюшка дуже хороший, але вино приносить таємно…»

Так, він несе вино, але не для якихось вечірок. Ці 150-200 мл потрібні для звершення Літургії, і більшість із керівників колоній сприймає це нормально. Але в деяких таборах бувають дуже прискіпливі до інструкцій. От і отримуємо як результат — «порушення букви закону», начебто священик таємно проносить вино. А таємного нічого в требному чемодані немає: кропило, кадило, 150-200 мл вина. Гадаю, що з часом ці рудименти у свідомості людей буде подолано.

Взагалі, події змінюються дуже швидко, а психологія людини не встигає за змінами у суспільстві, і це стосується не лише тюрми взагалі, це стосується будь-якого соціального прошарку – армії, педагогів, журналістів. І виходить, що про якісь речі людина міркує в застарілих категоріях.

«Хоча на перший погляд людина, яка виросла в гарних умовах — краща, але той, хто «за волосся» витягнув себе з багнюки, пройшов набагато більший і важчий духовно-моральний шлях»

— Чи потрібно священику, який відвідує людину в ув’язненні, володіти особливими душевними якостями, щоб підібрати ключик до людської душі?

— Жартома повторю слова Петра І, що «люди нужны твердые, добрые и веселые»…

По-перше, потрібно бути дуже терплячим. Бо люди, які перебувають у місцях позбавлення волі, часто зазнають певних психологічних деформацій, стають дуже образливими. Треба розуміти, що вони як ніхто потребують моральної підтримки.

Якщо ж ти священнослужитель, то треба чітко усвідомлювати, що не люди до тебе приходять, а ти маєш піти до тих людей, які, можливо, поки що й не бажають твого приходу. А до того ж, маєш їм щось принести — і не лише якісь духовні речі, а часто й матеріальні. Якщо просять краплі для очей, а ти прийдеш з якоюсь книжкою, то тебе просто не зрозуміють…

По-друге, треба бути жертовною людиною. Ідеш до в’язнів — уже не кажу про великі свята – Різдво, Великдень, Трійцю — несеш торбину літератури, пакунки з речами. Це все береться зі своєї парафії та власних заощаджень. Також жервувати доводиться й власним вільним часом. Адже усі відвідування, підготовка вистав — у вільний від справ на своїй парафії час. Та й навіть чисто математично, коли священик приходить один раз на тиждень, а середня кількість ув’язнених – 600, 800, 900 осіб, то приділити бодай 5 хвилин кожному десятому, хто прийде, дуже складно.

Тому головні риси – це терплячість, жертовність, а також віра в те, що душа кожної людини не є загубленою остаточно. Мусиш розуміти, що сієш, за словами Євангелія, навіть не на каміння чи неплідну землю, а на дорогу бетонну, посипану гравієм, а зверху ще і заасфальтовану, сподіваючись при цьому на те, що зернятко впаде в якусь розщелину й таки проросте.

— Який був Ваш перший прихід до в’язниці, що запам’яталося, що найбільше вразило?

— Відрізняється прихід для спілкування з колективом і прихід, щоб поспілкуватися з засудженими кожним окремо. У першому випадку це ціла програма, розрахована похвилинно, треба діяти так, щоб не вийти за межі програми і при цьому ще й спробувати принести оптимальний результат. Колективні заходи потрібні для того, щоб встановити перший контакт і донести головну мету нашого приходу – розповідь про свою віру. «Я вірю так, і якщо я вам розповім та ви зробите так само, то це буде крок до вашого власного щастя. Вам заважає бути щасливими той гріх, який на вас лежить, і якщо ви його здолаєте, то будете переможцями власного життя».

Найбільше завжди мене вражає й залишає найглибший відбиток у серці особисте спілкування з засудженими… Хтось потребує сповіді, бесіди, втіхи, і просить зустрічі зі священиком. Тобі телефонують із слідчого ізолятору, кажуть, що засуджений такий-то, нічого не говорить, але наполегливо просить зустрітися зі священиком. Ти йдеш і не знаєш, що може очікувати тебе там, хоча й приблизно уявляєш. Думаєш, що взяти з собою крім богослужбових предметів, яку літературу, чим утішити, підтримати людину. Коли заходиш до засудженого, бачиш його очі… Він дивиться на тебе по-особливому. Зараз такого немає, але раніше ставилися з пересторогою: священик прийшов чи якийсь перевдягнений слідчий…

І коли вперше бачиш очі засудженого, то розумієш, що маєш бути саме таким, на кого він чекає.

Мене вразив один приклад. Людина скоїла тяжкий злочин, після чого втекла з країни. Її знайшли, доставили назад в Україну. Перебуваючи в бігах, цей чоловік, як блудний син, прийшов до тями, усвідомив скоєне й став церковною людиною на свободі, так би мовити. У в’язниці він декілька років намагався домогтися зустрічі зі священиком для сповіді та причастя. І коли пастир прийшов, а сталося це зненацька, в’язень не був готовий до Причастя: вранці поснідав. Потім цей чоловік знову просив про зустріч зі священиком і в очікуванні на Таїнство Причастя кожного дня зранку готувався до Причастя, читав правило, суворо постив — і в такому напруженні жив три місяці! Як на мій погляд, це є дуже близьким до ідеалу християнського життя, коли людина кожного дня готова померти, а перед смертю — причаститися. Такі зустрічі надихають і мене особисто. Тому що бачиш, як людина щиро кається, як, чекаючи зустрічі з Господом, до цього готується. Таких прикладів, на жаль, не так багато у повсякденному житті.

— Чи траплялися Вам випадки, коли люди обманювали, просячи допомоги чи спілкування? Чи буває так, що людина, яка прийняла Бога, знову потрапляє за ґрати?

— На жаль, таке буває. Бувають різного роду обмани, приклади духовної слабкості. Але це трапляється в житті кожної людини — не лише серед засуджених. Наприклад, люди були навіть старостами парафій у місцях позбавлення волі, але не змогли перебороти нові спокуси, які їм дав світ «на волі».

Взагалі листування з засудженим – це втіха й для того, хто пише листи. Це схоже на бесіду двох вірян, які йдуть із храму додому: дорогою обговорюють проповідь, свято чи подію, або якісь майбутні заходи. Треба спрямовувати увагу на душу людини, на церковне життя, на останні прочитані книги. Таке листування може принести користь.

Звісно, можуть виникати певні ексцеси. У цьому разі раджу користуватися нашими порадами (ми їх навіть видаємо в окремому збірнику). Наприклад, не вказувати своєї адреси, а вказувати адресу парафії або найближчого поштового відділення; не розповідати про свої особливості життя; якщо людина просить тільки матеріальних речей – розповісти, що життя не просте, і постійно допомагати коштовними речами немає змоги.

Неможна вважати, що людина, яка потрапили за грати, зовсім безнадійна. Комусь випало мати гарні умови життя, приклади для наслідування, зростати в атмосфері любові, втіхи. А хтось цього не мав, жив у суцільному пияцтві та лайках. І людина, яка себе піднесла з прірви соціального зла, яка здолала в собі погані звички, пристрасті, яка переборола всі умови, що тягнули її для скоєння злочину, може перед Богом заслужити більшої нагороди, ніж людина, яка виховувалась у гарних умовах, але нічого не додала для свого духовного зростання.

Хоча на перший погляд, людина, яка виросла в гарних умовах — краща, бо не вживає різних нецензурних слів, пропускає людей похилого віку, поступається місцем вагітним жінкам у громадському транспорті. Але той, хто «за волосся» витягнув себе з багнюки — навіть якщо не здолав до кінця погані звички, пройшов набагато більший і важчий духовно-моральний шлях.

— Отче, останнє запитання в руслі нашої бесіди. Зараз багато «блатних» пісень шалено популярні зокрема і серед тих, хто «не сидів». Знято чимало серіалів про зону, про її мешканців. Така маскультура формує певне ставлення до ув’язнених: сидять — тож,  нехай і далі сидять. Як би Ви порадили православним ЗМІ подавати інформацію про служіння у в’язницях, на чому робити акцент, висвітлюючи тему церковної місії в тюрмах?

— Дякую за дуже гарне запитання. Якось Віктор Гюго сказав, що суспільство не любить тих, хто його захищає, і тих, хто на нього нападає. Громадська думка по відношенню до злочинців не дуже добра, суспільство не хоче будь-яких ознак присутності поруч колишніх злочинців: ми не були б у захваті від сусіда - колишнього засудженого, бо це означає дебоші, пияцтво тощо. На жаль, деякі ЗМІ якраз і йдуть за такою «полуничкою» заради збільшення свого рейтингу: знімають серіали, роблять репортажі з місць позбавлення волі, де фактично культивують таку ж саму романтику, роздувають її, розповідають про подробиці життя криміналітету, про певний етичний кодекс засуджених, трансформований у їхній свідомості.

На мою думку, православні ЗМІ мають розповідати про шлях до Бога у місцях позбавлення волі. А він там дуже наочний, виразний, яскравий. Тобто, можна зіграти на контрастах. Приклади життя такої людини, яка навернулася до Господа, будуть дуже повчальними. Навернення до Бога пересічного християнина, який успадкував православну віру й живе своїм релігійним життям, і людини, яка вирвалися із зла, витримала величезні боріння – яскраво показує, що добро перемагає зло в самому корені.

Святитель Іоанн Зластоуст сказав: «Легко пройдуть крізь вогонь ноги, які ходили до хворих і в темниці заради Христа». Той священик, який часто ходить у тюрму, дуже добре розбирається у душах людей, які складають парафію на волі. Тому що на зоні сповіді більш яскравіші, здатні до покаяння, ніж на волі.

А розповідаючи про подробиці тюремного життя, парафії, храму, особистостей, які змінили своє життя, можна зробити велику користь не лише суспільству, яке бачить, що люди можуть змінюватися і залишати свої гріховні звички. Так можна багато розповісти про особливості душі кожного з нас. Тому що в тюрмах відбувається фактично те саме, що в нашому звичайному житті, тільки з більшою амплітудою.

— Дякуємо за цікаву розмову!

 

Бесіду вели

Юлія Комінко

Юлія Гурець

Ірина Опатерна

Над матеріалом працювала Анна Власенко


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

Священик Віктор Яценко: "За ґратами ти сієш Слово Боже на бетонну дорогу. Та все одно сподіваєшся, що якесь зернятко таки проросте"

Наш нинішній гість редакції — голова Синодального відділу Української Православної Церкви з питань духовної опіки пенітенціарної (тюремної) системи священик Віктор ЯЦЕНКО. Бесіда з отцем Віктором, присвячена спробам заглибитися та зрозуміти духовний світ засуджених, актуальна і в нинішні дні великодніх свят. Адже якраз саме час поділитися з тими, хто в неволі, радістю від благої звістки про Воскресіння Христове.



Рубрики: В гостях у редакции | В гостях у редакції |

3288 переглядів / Коментарів: 0

Теги: православіє у тюрмах |
Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Найцікавіше з архівів сайту



Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru