Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна »
«Недригайлів сьогодні» (Сумська обл.): Молитва над Костянтиновом
25 February 2011 14:33

«Недригайлів сьогодні» (Сумська обл.), Алла Федорина, "Україна молода", 01.02.11

   У маленькому селі на Сумщині, де мешкає всього 58 людей, відновили церкву. Храмів із таким звучанням в Україні — одиниці

   Нині важко уявити, що це невеличке село, яке, припорошене снігом, завмерло під горою, колись було містом. Не містечком, а справді містом. У XVII столітті, за історичними даними, тут мешкало до 17 тисяч осіб. За кількістю населення той Костянтинів дорівнював тодішньому Харкову. Він лежав на відомому Ромоданівському шляху і, переповідають, саме через нього йшла жвава ярмаркова дорога з Путивлю до Ромен. Власне, на давніх картах у цій окрузі й виділялися помітним шрифтом саме Путивль, Ромни, Костянтинів...
   Історія — пані мінлива. Сьогодні колишнє місто населяють 58 селян. Але з недавніх пір на пагорбі, що височить над Костянтиновим, красується оновлена церква–пам’ятка. Можливо, вона дасть нове дихання старому поселенню?
Церква — це історія

   ...Малий Валентин прохукував крихітне вічко на замерзлій шибці й дивився на людей, що йшли дорогою. Жінки у празникових хустках, чисто вдягнені чоловіки. Хлопчик не знав, які там були свята, але розумів: люди йдуть до церкви. Не до їхньої, костянтинівської, яка стала колгоспною коморою, а до сусіднього села Кулішівки, де храм діяв.
   Уже в 1986 році, здавалося б, у майже нові часи, його підірвали. То була остання хвиля боротьби з релігією в радянській Україні. Як не протестували люди, як не намагалися захистити кулішівську церкву, але вказівка є вказівка. З другої спроби стіни Божого дому вдалося підірвати. Уламками храму потім вимостили дорогу...
«Я вже потім питав колишнього голову сільради: а як же у Костянтинові церква збереглася? — пригадує Валентин Торчицький. — А він мені сказав, що грошей не вистачило, аби її підірвати. Ніби сім iз половиною тисяч рублів треба було, щоб вона підскочила вгору й упала, зруйнувавшись, але не розлетілася навкруги».
Згадують і комірника, який працював у церкві–коморі. Ніби щоразу, коли заходила мова, що треба її прибрати, відмовляв: де ж зерно зберігатиметься?! Може, й не був Сергій Білоус дійсно набожним, але мудре слово промовляв учасно. Так — краплина до краплини — і вистояла Костянтинівська церква.
   Щоправда, дісталося й їй. Коли колгоспу не стало, забрали з церкви зерно, двері кинули відчиненими. І зайшла туди руїна. Упав під тиском часу великий хрест, який відтягли до школи — на металобрухт. Протяги позривали листи заліза з даху. Хтось заходив до приміщення з інтересу, а хтось — аби обписати стіни чи нагадити... Здавалося, прийде і їй кінець. На щастя, цього не сталося. Зокрема, й завдяки зусиллям місцевого краєзнавця, костянтинівського ентузіаста Валентина Торчицького. Чому так перейнявся долею храму? «Історичне це місце. Не я придумав: не знатимемо історії, то й майбутнього не буде. А воно так. Не щадитимемо предків своїх, то ми й не люди. А історія мене цікавила ще змолоду». Між Польщею та Росією

   «Містечко Костянтинів розходилося двома ярами — Попівка й Морозівка. Назви ті й досі збереглися, — розповідає сьогоднішній недригайлівець, а колись — директор початкової школи у Костянтинові Микола Демченко. — І якраз через околиці поселення проходив кордон між Польщею та Росією. Бачили ж у Кулішівці відомий пам’ятник мамонту? На ньому написано, що тут був кордон. Тільки «Польща» — з великої літери, а «Росія» — з маленької. Чого так? Чи справді помилка, чи граф Головкін умисне «помилився», — хто зна? Далі там ще є байрак, називається Полулях — напівполяк значить. А село захищає Мазепина гора, за розповідями, на ній колись зупинявся Мазепа. Вона закривала Костянтинів від вітру. З іншого боку село обтікає річка Сула, колись судноплавна. Красиві місця...».
   Після визвольних війн польську фортецю тут зруйнували, стала в селі козацька сотня. Кажуть, прославлений Максим Кривоніс тоді заїздив у Костянтинів...
Миколі Юхимовичу вже дев’яностий рік, та його пам’яті можна позаздрити. Застали ми його за читанням книги про російських імператорів — і в ній він знаходить деталі історії власного краю. Свого часу Микола Демченко став співавтором нарису про Недригайлів у «Історії міст і сіл України». А з Костянтиновим його пов’язує багато спогадів: прадідівських (а прожив прадід Іван 105 років), батьківських, власних.
Про графів Головкіних, чиїми коштами будувалася церква, їхнього наступника графа Хвощинського Микола Юхимович розповідає ніби казку. Його рідня добре знала Андріяна Куща, лакея останнього графа, іншу обслугу. Перекази ті передавалися з цікавими побутовими подробицями. Юрій Головкін — не останній посадовець при царському дворі, освічений, вихований. Хвощинський — «гультяга й самодур», який, утім, за власне самодурство сам щедро й розраховувався.
«Коли я був малим, у церкві ще правилося. Дзвіниця вже була зруйнована — комунари розрушили, які створили комуну після революції. А з неї далеко було видно — у гарну погоду й роменські церковні бані проглядалися. А це по прямій кілометрів 25», — каже Микола Демченко. З пагорба, де стоїть церква, і сьогодні Ромни видно», — запевняє Валентин Торчицький. До речі, прізвище його — помітили? — більше польського, ніж українського звучання. У селі прізвищ на «цький» чимало, такою лишилася тут пам’ять про польське панування. Намолене місце

   Край костянтинівський справді гарний і благодатний. Природне розташування таке, що лише вкинь зернину в землю — обов’язково вродить. Картоплю якось возили продавати до Харкова, то, розповідають, у лабораторії ринку дуже допитувалися, як же її вирощують. Злякалися спочатку: чи картопля погана? Кажуть, ні, просто не бачили ще такої практично ідеальної.
Краса, здорова природа — чим не місце для життя? Але тут і там стоять порожні хати — знелюдніє село. Та й ставлення до цієї землі у кожного різне. Для когось вона свята, для когось — тільки твердь під ногами. Он прокладали газ, ні, щоб акуратно, — розрили гору, на якій стоїть церква, мало під неї не підкопалися. Після себе не вирівняли пагорба, так і лишили рови та насипи. Саме там, де колись піднімалися від села до церкви білі мармурові сходи...
   «Намолене це місце, — розповідає Валентин Торчицький, — чотириста років тут молилися». Підтверджує це й розвідка краєзнавців Івана Абаровського та Ігоря Скрипченка. Ще у середині XVII століття тут стояла парафіяльна дерев’яна Василівська церква. 1780 року за указом Київського митрополита її розібрали і коштом графа Івана Головкіна звели нову дерев’яну Успіння Богородиці з бічним вівтарем святого Василя Великого. Через 46 років iз невідомих причин її теж розібрали і вже коштом Юрія Головкіна та частково, як свідчить закладна дошка, сільської громади, звели цегляний храм. Тридільний, однобанний, збудований «кораблем», він поєднав традиції української церковної архітектури, риси загальноімперського класицизму та впливи романтизму. «Рідкісна за цільністю образу й досконалістю пам’ятка пізнього провінційного класицизму», — свідчать історики.
   Утім вигляд її останніми роками був жалюгідний. І лише тепер церква знову закрасувалася над округою. Обкожушена цеглою, з новою покрівлею, вона зберегла всередині старі фрески — їх ще треба відреставрувати, а головне — зберегла дух.     
   «Місце намолене, — додає отець Іван, священик із сусіднього села, який проводить тут службу на свята, — і душа радіє, і тіло співає. Тут благодать, яка ожива». Відродження

   Звісно, екскурсантів цікавлять і руїни історії. Але ж чи варто доводити до руїн те, що ще можна зберегти?
   «Кілька разів приїздив сюди Валентин Петльований. І ще як Райагротехсервіс очолював, а тоді й головою Недригайлівської адміністрації. Ми з ним колись працювали разом, — розповідає Валентин Торчицький. — А то якогось дня приходять, кажуть, ходім, там Віктор Андрійович хоче з тобою побачитися. Та, кажу, хай і до столу заходить. Коли ж зрозумів: про Ющенка мова! Петльований його до нас привіз. Побіг я до церкви. А він тоді вже не Прем’єр, ще не Президент, просто захотів поглянути. Розказав йому, що знав. Мене перебивають: довго, мовляв, говорю, а він каже: хай, я послухаю. Дошку закладну, знайдену під вівтарем у церкві, хотів йому передати. Він не взяв. Бережи, каже, тобі знадобиться. Не пообіцяв нічого, тільки сказав «ще зустрінемося». Час іде — нічого. А в сьомому році з ініціативи братів Ющенків уже закрутилося...».
   Зрозуміло, коштів на відбудову не було, тому вирішили залучити земляків. «Адже боляче було дивитися, як церква пропадає. Допомогли й сумські меценати, і київське земляцтво, дах зробили. А тоді вирішили й цеглою обкласти, щоб стояла довго». 28 серпня 2009 року в церкві Успіння Пресвятої Богородиці освятили нові хрести. «А найперша служба, після того, як у тридцятих роках закрили церкву, відбулася в серпні 2007 року, — пригадує дружина Валентина Торчицького Світлана. — Приїхав священик старенький, такий порядний, делікатний, Іоан Пукіш, протоієрей. Церква тоді ще в бур’янах стояла, даху немає, а служба йде і так звучить! Батюшка сказав, що за звучанням таких церков — одиниці».
Звичайно, роботи тут ще багато, але на свята служба йде, трьох дітей уже охрестили в оновленому храмі. Життя триває.
 

Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

«Недригайлів сьогодні» (Сумська обл.): Молитва над Костянтиновом


Рубрики: Моніторинг ЗМІ | Різне |

3757 переглядів / Коментарів: 0

Теги: монастирі та храми України | краєзнавство |
Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі

Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru