Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » З глибини душі



ГОСТРА ТЕМА: «Найправославніші» із православних ― нові реалії
21 September 2010 18:34
Протоієрей Іоанн Шандра

У теперішній час серед православних людей можна почути дивні розмови на тему компетентності церковного управління. Результатом цього є різні форми виступів проти церковної влади, єпископату та Священного Синоду, проголошення «церковників» некомпетентними, накреслення плану дій, відмінного від установленого Церквою порядку. Все частіше лунають ультимативні попередження чи навіть погрози з вуст «найправославніших із православних» на адресу священноначалія при незгоді останніх іти на повідку у перших. У деякій літературі, яку в основному роздають безкоштовно, уже є натяки на те, що «церковники» нібито не дбають про наше спасіння, тому ми повинні відстояти свої осібні погляди та взяти «справу» у свої руки.

На деяких парафіях члени парафіяльних рад нерідко вчиняють вдалі спроби повелівати настоятелями храмів, диктувати їм свої умови, бо має бути так, як вони сказали

Самі розумієте, що в таких випадках зовсім не йдеться про те, як зробити щось правильно. Питання, які мали б розглядатися на церковних зборах, часто-густо розглядає голова парафіяльної ради одноосібно! Страхають священників заміною їх на іншого священника, який буде робити «так, як ми скажемо», зменшенням місячного утримання, переходом до іншої юрисдикції і таке інше. Ці та подібні їм групи намагаються показати священнослужителів як відокремлену від православного «загалу» групу, яку ж, звичайно, треба навчити, як жити «по-православному» (читай «по-їхньому»). На жаль, такі «виклики» спокійному, сповненому Божою благодаттю церковному життю доводиться чути дедалі частіше.

У цих свавільних заявах, а деколи і реальних вчинках, неважко побачити спробу підміни авторитету Церкви (Тіла Христового) авторитетом тієї чи іншої особистості ― будь то лідер якоїсь громадсько-релігійної організації, окремий священнослужитель, голова або члени парафіяльної ради, самопроголошений «старець» або «стариця». Не дивно, що при цьому дуже швидко виникає культ особистості. Дивним якраз є те, що підмінюючи вчення Церкви на «богословствування» особистості, послідовники цих дій самовільно роблять з Церквою те, чого прагла зробити вся комуністична машина ― перетворюють всю красу живого, сповненого благодаттю церковного життя на культ.

Помилки у таких гаслах помітити не важко, адже вони не приховані; їх просто відмовляються бачити. Починається все із нав’язування думки, що ТАКІ священнослужителі нас не спасуть. Тоді вже стає логічним ізолювати «ТАКИХ» від себе та всіх інших і зайнятися самим своїми справами. У Православній Церкві справа спасіння ― це наша особиста справа, але позитивний результат якої можливий тільки в колі таких же як ми особистостей, у колі тих, які бажають і шукають спасіння, серед тих, хто бачить, що без Господа нашого Іісуса Христа та Його Святої Церкви наше особисте спасіння неможливе. Пустельники втікали у пустелі для того, щоб там у спокої піддати себе строгій оцінці і побачити те, що було необхідно виправити у собі, а користь від цього була і є для всієї Церкви. У якийсь момент часу ми самі, індивідуально починаємо розуміти, що нам потрібен Бог. Нам потрібен Бог, бо ми починаємо усвідомлювати, що самі не зможемо ані виправити себе, ані розібратися у собі. Ми самі шукаємо шлях до місця, де би виразно відчувалася благодать Божа, тому рано чи пізно приходимо до Церкви. Хто би нас не привів до храму вперше, ніколи не приведе нас туди вдруге, якщо ми особисто не побачимо потреби повернутися через наведені вище мотиви. Ми залишимося в Церкві назавжди тільки тоді, коли відчуємо, що наші особистості, разом складені в єдиний містичний боголюдский організм Тіла Христового, зростають духовно в міру Христову, наповнюючись благодаттю Святого Духа, допомагаючи один одному долати перепони на шляху. Отже, особисте спасіння можливе всередині Христового містичного Тіла, Його Церкви, а не за її межами.

Друга помилка самочинних гасел полягає у ствердженні, нібито священнослужителі як ієрархічний церковний щабель не дбають про Церкву

Я не думаю, що я стверджуватиму щось нове, коли скажу, що священнослужителі спасаються у Церкві так само, як і миряни. Священики ― це не є якась особлива раса, поставлена «з вище» з метою принести спасіння людям.

Священнослужителі поставляються Церквою за принципом співробітництва Бога і людей (благодать священства від Христа ― достойний кандидат від людей). Вони поставлені з метою бути, так би мовити, лідерами у спасінні, а спасає всіх нас Господь. Прямий обов’язок кожного священнослужителя ― піклуватися про душі ввіреної пастви, оберігати паству від «вовків». За це ми, священнослужителі, дамо відповідь перед Господом нашим Іісусом Христом, коли предстанемо перед Ним на суді.

Отже, дбати про свою паству ― святий обов’язок кожного священнослужителя. Але ж диму без вогню не буває: невже священнослужителі не можуть помилятися? Всі ми люди і всі ми можемо помилитися. Тому найвища форма Церковного управління ― це не священик, не єпископ, не патріарх, ― вони мають свої обов’язки, а Помісний Собор Церкви, на якому представлені всі православні християни (священнослужителі, монахи та миряни) і всі мають право одного голосу. Отже, про Церкву дбає Сам Господь через Духа Святого, Який настановляє, вчить членів Церкви всякій правді та істині.

Третя помилка свавільних закликів ігнорувати чи не підкорятися рішенню священноначалія криється у спробі підміни Священного Синоду, так би мовити, «народним синодом»

«Вони (тобто «синодали») не знають, як все повинно бути, але ми (або, ще гірше, Я) точно знаємо правильну відповідь, чи можливо знайти вихід зі складного становища». Спроба відірвати людей від живильної благодаті Божої, яка переповнює Церкву, в такому гаслі очевидна. Той, хто відчуває благодать Святого Духа у Церкві і живе нею, ніколи не піде проти Церкви. Розумний не рубає гілку, на якій сидить, і не плює у джерело, з якого п’є. Ні, я навіть не пробую стверджувати, що Церква ― це тільки священнослужителі. Церква Христова ― це всі, хто в Христі брати і сестри, в кого одна (та ж сама) віра і один (Той же Самий) Господь. Як уже відмічалося вище, ця Церква дбає про свої потреби на Соборах (зборах), приймаючи рішення під проводом Святого Духа.

Четверта помилка виражається у ствердженні, нібито «церковники», приймаючи «неправильні» рішення, зістаються поза церквою, а дана «справедлива» група і є уособленням Церкви

Цей сценарій не новий. Протестантизм, а потім і сектантство пройшли і далі проходять якраз цим шляхом. Сила Православ’я в єдності віри і життя по вірі. Відділяється від Церкви якраз той, хто відходить від такої єдності.

П’ята помилка – це нав’язування лукавої думки, нібито при виникненні будь-яких проблем, нічого не можна вирішити спокійним, благодатним, мирним шляхом

Є передбачені Церквою шляхи виправлення помилок та недоліків. Нам потрібно дотримуватися передбачених Церквою шляхів, слухатися настанов та рекомендацій Церкви, якщо ми вважаємо себе дітьми Матері Церкви. Ніяка мати не бажає зла своїм дітям, а вчить їх, як не нашкодити собі та вижити у світі неправди і зла. Стаючи на стезю свавілля у Церковних справах, ми виходимо за огорожу Церкви, де дуже легко можемо впасти, покалічитися чи навіть духовно загинути. Отже, якщо нас щось насторожує в житті Церкви, існують мирні шляхи розгляду наших непорозумінь та питань.

Так, шлях, передбачений Церквою для вирішення спірних питань, – це шлях, який потребує вивчення ситуації, публічного обговорення всередині Церкви, виваженості, молитви, перевірки та, можливо, створення особливих комісій. Мета церковного шляху ― прийняття справедливого і правильного рішення, яке б допомогло справі спасіння всіх учасників, втягнутих у дискусійне питання. Тому такий шлях ніколи не буде швидкий і короткий.

Отож, шоста помилка «найправославніших із православних» ― це бажання негайно бачити передбачене ними ж рішення відносно їхнього позову або вимоги, адже ж вони «знають», де правда

Після допущення даної помилки вже припускаються до прокльонів та погроз, відкриваючи своє справжнє лице. Погрожують розправою, вищою інстанцією, переходом до «не вашого» церковного угрупування, а також банальним «Я вам іще покажу, хто я такий (чи така)».

Чому нам важко зробити аналіз таких вчинків? Що нам заважає говорити відверто на цю тему? Невже ми можемо так легко замінити благодать Святого Духа, яка переповнює Церкву Христову на бійку «заради Православ’я» та на «транс» у криках і сварках? Чому люди так легко піддаються на такі справді антицерковні гасла?

У той час, коли з якихось причин ми не погоджуємося з винесеним рішенням, звернімося до Матері Церкви смиренно, не втрачаючи християнської гідності, викладаючи суть нашого питання. Для цього Церквою поставлені єпископи, які розглядають всі питання всередині ввіреної їм єпархії та є фактично першою і самою ближчою інстанцією у вирішенні внутрішньо-церковних запитів. Не проміняймо люблячу та благодатну Церкву-матір на злу, спустошену від духовних дарів та сповнену ненависті підспудну групу, яка замість благодаті Божої наповняє своїх послідовників гордістю, хибним благочестям та блюзнірством.

Чомусь викрики, погрози відокремлення та розправи все більше стають модними, а смирення, любов, терпіння, братерська допомога вважаються надбанням минулого та відкладаються як непотріб у далекий ящик. Можливо, ми знаходимося на початку зародження нової зорі у православ’ї? Наскільки мені відомо, нічого нового і нічого спорідненого зі справжнім християнством тут немає. Ненависть, гордість, бажання добитися свого будь-яким шляхом, небажання прислухатися до голосу Церкви… Християнство бореться із цими проявами, вказуючи на гріховність таких поступків.

Найпростіша ситуація може стати складною при зміні відношення до неї особи чи осіб всередині даної обставини. Повсякденне життя у Церкві (мається на увазі Церква як містичне тіло Христове, а не храм-споруда) може із благодатної та мирної враз перетворитися на важке та непривабливе при зміні нами напрямку руху відносно встановленого Церквою порядку. Це й не дивно, бо проти рожна іти важко: чим далі ідеш ― тим глибша рана. Хибні вчення дають тільки хибне або химерне спасіння. Хибне ― не від Христа. Справжнє та правдиве вчення є тільки у Церкви. Благодать Святого Духа дана тільки Церкві. Тому наше спасіння можливе тільки всередині Церкви де разом із іншими її членами ми йдемо нога в ногу до нашого спасіння у Христі. «Мода» на викрики та протистояння Церкві не нова ― майже з самого початку були ті, хто противився Духу Божому. Вони опинилися поза Господньою Церквою.

Замість того, щоб кричати та погрожувати один одному, нам ВСІМ потрібно вчитися жити у сповненій благодаті Святого Духа церковній громаді. Час виправляти помилки для нас настав!

 

 


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

ГОСТРА ТЕМА: «Найправославніші» із православних ― нові реалії

На деяких парафіях члени парафіяльних рад роблять нерідко вдалі спроби повелівати настоятелями храмів, диктувати їм свої умови, бо має бути так як вони сказали. Самі розумієте, що мова про те, як зробити щось правильно, зовсім не йде у таких випадках...



Рубрики: Публікації | З глибини душі |

3078 переглядів / Коментарів: 12


Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Вважаю, що автору публікації

Вважаю, що автору публікації (отцю Івану) немає в чому виправдовуватись за стилістику викладених думок. Дискусія ж, що розгорнулась з приводу статті, на мою думку, або навмисна (щоб відвести читача від справді наущного), або звичайнісінька словоблудність (щоб показати свою "освіченість"). Як одне, так і інше - негативні речі!!! Давайте обговорювати проблему, а не "шукати кістку в молоці". Стаття ж насправді актуальна та чудова. 

До слова сказати, дана проблематика має місце не лише у Закарпатті. В цьому плані спокійно не живе а ні захід, а ні схід. Моя думка така (якщо не погоджуєтесь, - аргументуйте): винними в бунтарській та свавільній позиції мирян, як недивно, є самі самі ми - священики. Піклування про паству у нашого брата дуже часто зводиться до того, щоб гарно звершити требу, відслужити службу. Я служу в кафедральному соборі, а по недільних та святкових днях на парафії в райцентрі (повністю уніатське та розкольницьке місто, наших парафіян всьго 40чол.). Проте, мені неодноразово доводилось бути в різних селах і не лише моєї єпархії. Якщо в великих містах священики ще хоч якось намагаються бути для своєї пастви отцями, то по селах вони, здебільшого, - требовиконавці. Більша їх кількість із своєю паствою не спілкується взагалі. Все спілкування зводиться до аби як переказаного з амвону життя святого, чи історії свята. Парафіяни - це живий організм, в якого є хвороби. Їх треба лікувати Словом Божим, а не словом людським у вигляді привітання з святом та публічної подяки за пожертвування. Я розумію, що не усі мають дар слова. Але у кожного повинна бути Біблія, а до неї можна придбати тлумачення святих отців і прочитаний за богослужінням євангельський уривок можна людям пояснити, не додаючи свого нічого! Нічого складного, а результат буде очевидним. 

Отже, якби ВСЕ духовенство дбало про живе спілкування з свою паствою (і не лише з амвона), не відсторонювалось від неї, а ще яки єпископ частіше порафії відвідував (не служити, а просто так), проблем було б менше! 

Простіть, якщо когось "зачіпив" своїм коментарем. 

За останні три дні я не мав

За останні три дні я не мав можливості навіть включити комп’ютер. Виглядає, що за цей час я пропустив так багато цікавого. Можливо мої «п’ять копійок» внесуть ясність у те, через що розпочалася ця дискусія.

Дана стаття – це біль душі за та тих людей, які знаходяться по обидві сторони описаного конфлікту. Саме тому я запропонував опублікувати її у розділі «Із глибини душі» Так, на даний час ця тема болюча саме для Закарпаття. Але ж така сама проблема може виникнути у будь якій єпархії. Я не публікував статтю на центральних церковних сайтах (тобто не пропонував її для публікації) до тих пір, поки не почув погрози, що такі люди їдуть до Києва та Москви «щоб Блаженнійший Митрополит та Святійший Патріарх підтвердили, що саме вони (тобто «найправославніші») праві». Слово «найправославніші» використане тільки тому, що  у особистій розмові його використовували ті люди, які вважали себе саме такими. Сподіваюся, що вони впізнають себе у статті саме за цим словом. Надіюся, що по молитвам читачів порталу Господь просвітить розум та душі цих людей та пошле нам всім необхідне терпіння.

Для ВИТИЛИЯ. Стосовно зауваження відносно граматики автора (а це я)… Згоден, що реабілітацію моєї літературної  української мови потрібно проводити прискореними темпами. Juillet професійно побачила можливі причини «стилю» статті, а саме довге (100 місяців) спілкування англійською мовою за кордоном. Прочитайте, будь ласка, мою статтю на російській мові тут:  http://www.pravmir.ru/missionerstvo-za-granicej-lichnyj-opyt/ .  Навіть тепер інколи я мушу себе  стримувати, щоб не розпочати проповідь у храмі на англійській мові та не згадати у ектенії Королеву Єлизавету ІІ:) Порядок слів у реченні я майже автоматично перестроюю на англійський лад, навіть, коли читаю український текст. Друге, що побачила juillet у статті – це біль моєї душі. Дякую за те, що залишили мою біль у моїй публікації. Ну, що ж поробиш, якщо моя душа болить не «стильно», а сумбурно. Запропонована ця стаття читачеві з метою попередити про небезпеку зсередини, та розділити мою біль. Хто, якщо не брати та сестри у Христі, розділить зі мною біль? Хіба ми є християнами тільки на папері чи у звіті парафіяльного священника? Погоджуюся з необхідністю удосконалення.

Запропоновану вами статтю читав у нашій місцевій газеті, але з коментарем до неї згоден на 100%. Мета проповіді аж ніяк не може полягати у збагаченні словарного запасу парафіян, (хоча попутно це також можливо), а у накресленні шляху до спасіння через Слово Боже та приклади з Церковного життя як для парафіян так і для священника. Священник проповідує на тій мові (чи діалекті), яку розуміє його паства. Повірте, це робиться не тому, що ми нехтуємо чудовою українською мовою. У Західній Канаді, наприклад, українська діаспора втратила ( а подекуди іще втрачає) ціле покоління парафіян через те, що не хотіли проповідувати Слово Боже на зрозумілій для молоді англійській мові. Я це сам бачив своїми очима та відчував на своїх парафіях! Молоді люди самі про це неодноразово говорили у приватних бесідах зі мною.

Дякую за чудові коментарі Павла та Гостя. Писати коротко та влучно – це вже талант.

Прошу ваших святих молитв,

Прот. Іоанн Шандра

Шановні! Не забуваймо, як

Шановні! Не забуваймо, як створювалась українська літературна мова, і що надалі постійно формується, а навіть піддається лінгвістичній еволюції. Словники орфографічні, видані у 50-60 роках сьогодні же мало актуальні. Вже не згадую про діалекти і говірки. Стаття о. Іоана написана чудово під кожним оглядом. Зрештою, вживання архаїзмім та впровадження власних неологізмів збагачує мову.І це треба шанувати, а не шукати, як кажуть лемки "дюри в цілім";))))

стосовно дискусії про мову

Я недавно побував у м.Кам'янець-Подільський. У неділю на богослужінні місцевий священник говорив проповідь. Він говорив українською, але вживав багато русизмів, та якою була ця проповідь! Я і мої друзі були вражені цією проповіддю до глибини душі. Після зустрічі з такими людьми ти відчуваєш, що світильник віри у тобі розгоряється більше. І тоді ти не звертаєш уваги на дрібниці, бо перед очима у тебе є головне...

Я все життя вважав рідною мовою українську і говорив нею як у радянські часи так і зараз. Але моя українська суттєво відрізняється від української мови Галичини чи Полтавщини. І це нормально! Тому, що мова це засіб спілкування, а не якийсь культ. І українська мова 200 років тому теж дещо відрізнялась від сучасної літературної. Мова - жива, вона постійно зазнає змін і якщо надто сильно перейматись тим, чи ніде не порушено жодного правила, то тоді можна зовсім мовчати :). Не помиляється той, хто нічого не робить.

І останнє. Є люди глухонімі, яким не дано розмовляти. Та коли зустрічаєш таких людей на богослужінні - розумієш всю умовність конфлікту людей навколо української та російської мови - сутність людини глибше і на тій глибині, де вже немає слів, є зустріч з Богом.

Извините еще раз, но

Извините еще раз, но украинский все-таки мой родной, хотя и забытый, и старания мои изучить его все-таки делают успехи невзирая на Ваш сарказм. 

Опять таки - если отец знает английский - пускай постарается, как лицо публичное, отредактировать и свой украинский. Ведь, согласитесь, таких грамотных отцов большинство в Украине. Что так может задевать в словах совершенствоваться ради блага Церкви? Помоги всем, Господи. Простите за тон - буду исправляться. 

Хороша та актуальна стаття.

Хороша та актуальна стаття.

Извините, - если для отца

Извините, - если для отца Иоанна украинский родной - ему следовало бы потрудиться излагать его правильно или хотя бы на редактора не поскупиться - ведь текст предлагается публике. А как мирянам реагировать на такую беспардонную безграмотность пастырей? На Закарпатье ведь батюшки действительно говорят не совсем "по-украински", но то что на проповедях они используют еще и спецэффекты речи (http://orthodoxy.org.ua/tn/node/9399 ) - это крайне не удовлетворительно. Я так думаю. Поражает, что Вы стали на защиту, как мне кажется, своей же ошибки: разве не администрация сайта должна редактировать публикуемое?

Сама статья, хочу сказать, - в тему, полностю батюшку поддерживаю. Эта проблема особенно остра для Закарпатья.

Я ж, шановна пані Юліє, достатньо володію навиками української мови, вважаю саме її рідною і прагну таку думку пропагувати у суспільстві. Російською спілкуюся лише тому, що оте суспільство навколо мене не завше дає мені мислити українською: спілкування з працівниками, ба, навіть богослужіння, скажімо так "не рідною" мовою. А писати та розмовляти українською - у дуже близькій перспективі. Такого прикладу наслідування раджу й іншим "недосконалим у рідному слові" 

http://orthodoxy.org.ua/tn/node/9399 - рекомендую отцам почитать

И знаете. Именно о Вас статья

И знаете. Именно о Вас статья и написана. Вы пишите священнику: "ему следовало бы потрудиться излагать его правильно или хотя бы на редактора не поскупиться". Это именно тот тон и та формулировка, о которой упомянул в своей статье отец Иоанн. Когда миряне точно знают, что где правильно и неправильно, и дают советы духовенству, не говоря о том, что любому другому, не только священнику, не стоило бы в такой ультимативно-категоричной форме указывать, что делать.

Уважаемый Виталий! Давайте

Уважаемый Виталий! Давайте уделим больше внимания аргументации наших утверждений. Для Вас украинский - не родной. И вот, например, почему.

1. Не можна казати "володію навиками української мови". Слово навик - русизм, українською - навичка. Словник Антисуржик (http://www.rozum.org.ua/index.php?a=list&d=19&t=dict&w1=%D0%9D&w2=%D0%90) навіть не подає відповідника цьому слову. Позначає як русизм. До того ж, не можна володіти навичками мови. Навичка, відповідно до тлумачення, наприклад, Вікіпедії, "Навички - це дії,складові частини яких у процесі формування стають автоматичними. Відповідно до видів дій розрізняють і види навичок: рухові, сенсорні, інтелектуальні". Мовних навичок людина може набути лише в процесі вивчення мови. Тож, якщо ви кажете, що володієте навиками української мови, отже, можна зробити висновок, що ви її вивчали.

2.Також до нетипових для української мовних форм, ужитих Вами, належать: прагну таку думку пропагувати (не можна пропагувати думки, думка українською - мнение, пропагують ідеї, здоровий спосіб життя, але аж ніяк не думки); прикладу наслідування (кострубатий переклад російського виразу пример для подражания) та інші. 

ВИ ПИШЕТЕ: такого прикладу наслідування раджу й іншим "недосконалим у рідному слові". Доведіть недосконалість автора. З філологічної точки зору.

І ще варто мати на увазі. Отец Іоанн тривалий час провів у Канаді, духовно опікуючи тамтешніх українців. Вільно володіє англійською. Тож, якщо в певних висловах припускався нетипової для української стилістики, то на тому позначилося тривале спілкування іноземною.

P.S. Якщо людина хоче і прагне розмовляти українською, то ніяке суспільство, сотруднікі та, тим більше, богослужіння цьому не завадить.

З повагою...

 

Уважаемый Виталий! Отец Иоанн

Уважаемый Виталий! Отец Иоанн - из Хуста (Закарпатская область). Там так говорят и пишут. И вряд ли уместно русскоязычному читателю рассуждать о стилистике текста украиноязычного автора, тем более, для которого украинский - родной.

А где учился этот батюшка?

А где учился этот батюшка? Грамотность желает лучшего. Неужели такую стилистику можно предлагать читать людям?

Отче! погоджуюся на 100% з

Отче! погоджуюся на 100% з кожним словом.

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Статті цього автора


Найцікавіше з архівів сайту
Нескучный брак
24 December 2009

Родился ангел
22 January 2010




Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru