Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » Соціальне служіння
РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
03 May 2012 12:57
Ольга Мамона

«Паспорти, мобільні телефони здати. Гроші, металеві предмети, зброя, сигарети, пристрої для зйомки, наркотики? – вимагає контролер КПП Уманської жіночої виправної колонії.  – Що в сумці?» – «Шляпкі. Подаркі от бабушкі :)». – «Що?». – «Реквізити». Київські артисти за влучним словом у кишеню не лізуть, та тут жарти трохи недоречні, адже чого тільки співробітники адміністрації колонії не бачили. Всі розуміють і замовкають.

Перша трійка «в клітці» на КПП, моторошно, здаємо документи, отримуємо пропуски, одні решітчасті двері, другі, треті, клацання засувів, вузький коридор із решіток і дротів, останні двері «клац». Ми – в «жіночій зоні»…

Ані я, ані артистки не могли й подумати собі, що колись проведемо день жон-мироносиць у виправній колонії для жінок!

***

Напередодні неділі жон-мироносиць Синодальний відділ Української Православної Церкви у справах пастирської опіки пенітенціарної системи спільно з акторським колективом Нового драматичного театру на Печерську вирішили жінкам Уманської виправної колонії зробити подарунок - показати виставу «Квіти для Єлизавети». Виставу про красиву історію взаємин між великою княгинею Єлизаветою і князем Сергієм Романовим, яка розповідає про кохання і відданість вірі та один одному під час життєвих випробувань.

Це вже друга благодійна вистава київського театру для глядача, який відбуває покарання в тюрмі. «Прем’єра» для акторів відбулася взимку в Чернігівській жіночій виправній колонії суворого режиму та, щоправда, шокувала їх. По-перше, ніхто з артистів ще не мав такого глядача, а по-друге, було дуже холодно й голодно і не було кімнати для перевдягання та нанесення гриму.

Тому, коли автобус із трупою, головою Синодального тюремного відділу протоієреєм Віктором Яценком і мною, прямуючи суботнього ранку до Умані, зупинився на заправці, дівчата влаштували прямо під відкритим небом справжню гримерну. У репетиціях і жартах минула вся поїздка, і от – колючий дріт, бетонні стіни і КПП.

…На асфальтованому плацу шикуються засуджені жінки

«Мати контакти із засудженими, передавати їм щось у руки без дозволу не можна. Журналістам фотографувати решітки, територію, обличчя засуджених не можна», – попереджає «хазяїн» арештного дому, як тут називають начальника колонії Анатолія Олександровича Лапуцького. – «А що можна?» – «Можна фотографувати все, що відбувається на сцені – з будь-яких ракурсів, але засуджених – тільки зі спини. Був колись випадок: сфотографували потайки обличчя засудженої, а потім розмістили на першій шпальті газети. Засуджена виявилась колишнім секретарем обкому, добре знала свої права, судилася з газетою. А розміщувати фото та вказувати прізвище, ім’я в пресі можна тільки з письмового дозволу спецконтингенту».          

Актовий зал в Уманській колонії напрочуд світлий і великий – на 700 місць, із гримеркою та кулісами, що не є звичним для тюремних закладів. До залу починають запускати загони засуджених. Охоплює тихий страх, боязко дивитися в обличчя арештанткам, бачиш тільки повний зал – близько семи сотень жінок віком від 18 до 83 років, які відбувають покарання за різні злочини – від крадіжки до вбивства, в однаковому синьому спецодязі.

«Дівчата, сідайте тут», – так начальник із соціально-виховної роботи Наталя Павлівна звертається до засуджених. Дівчата сідають прямо за нами. Підходять ще троє: «Посуньтесь, здесь люди сидят!». Сунутись нікуди, але дві дівчини звільняють свої місця. Раптом охоплює дивний страх повертатись і дивитись в обличчя цим «людям». Виявилось, такий самий страх відчувала в ту мить і режисер вистави Олена Лазович.

«Ви хвилюєтесь? Ми дуже хвилюємось», - звернулася вона до залу після привітань отця Віктора зі Світлим Христовим Воскресінням і неділею жон-мироносиць. Можливо, складно когось із присутніх жінок назвати жонами-мироносицями, хоча... Є тут різні жінки, які пожертвували кількома чи десятками літ свого життя заради близької людини. Вистава розпочалась.

Обличчя глядачок лишаються кам’яними

Одна дивиться з широко відкритими очима, інша бездієво спостерігає за перипетіями на сцені, третя постійно витирає сльози, а четверта навіть дрімає.

У колонії, як розповідає Наталя Павлівна, насправді дуже багато талантів. Тут вони розкриваються – та, виявляється, чудово співає, та танцює, та декламує вірші класиків. Таланти тут цінуються і мають можливості для самореалізації, часто тільки тут жінка усвідомлює, що щось вміє, крім...  Тому ті, хто дивляться виставу, не відриваючи погляду від сцени, або мають якийсь талант і приміряють роль Єлизавети на себе, або бачать гру професійних акторів на сцені взагалі вперше.

Та поки чомусь здається, що більшості засуджених вистави взагалі не цікаві, а це лише привід відпочити. Чи потрібні насправді театри колоніям? Анатолій Олександрович Лапуцький, який у цій системі вже більше 10 років, вважає, що не те, що потрібні, а необхідні.

«Чим більше тут проходитимуть подібні заходи, тим помітніше змінюватиметься поведінка засуджених, це буде тільки сприяти їх соціальній адаптації  після звільнення і підніматиме культурний рівень, – пояснює він. – Хочу зазначити, що подібне відбувається в нашій установі постійно. Силами засуджених ми ставимо вистави за відомими творами наших письменників, готуємо естрадні концерти. Ті люди, які бачили наші концерти, були приємно вражені».

Такої думки дотримується і засуджена 19-літня Вікторія, яка цими днями якраз звільняється – і нарешті побачить очікувану свободу. «Такі концерти, у таких місцях, дуже потрібні. Я сама православна, вірю в Бога, дотримуюсь постів, хоча тут це дуже складно. А ще я співаю, танцюю, пишу і хочу, як вийду, вступити до театрального вузу. Тому для мене театри важливі ще й через це… Коли до нас приїздять із концертами, виставами, ми відчуваємо себе більш вільними, не забутими. Розуміємо, що нам приділяють увагу зовсім чужі люди, і за це хочеться сказати їм величезне спасибі. Ми – засуджені, щодня в цих стінах, щодня одно й те саме, а вони в наше життя вносять щось нове, вносять віру, що в житті все можливо. І ці люди їдуть до нас, хочуть якось нам допомогти, поспілкуватися, не дивлячись на те, що ми сидимо в тюрмі…».

Звичайно, випадків, коли поведінка засуджених після перебування в установі дійсно змінювалась на краще, дуже-дуже мало, але такі, як розказує Анатолій Олександрович, є.

Була засуджена, яку засудили ще неповнолітньою, справжня «пацанка»

Спочатку просто бунтувала і не сприймала умов ізоляції, не дотримувалась режиму відбування покарання. Але після індивідуальної роботи соціальних працівників із нею, раптом змінила свою поведінку. «Ми навіть не очікували того результату, який отримали, – продовжує розповідати начальник установи. – Вийшло так, що кругла сирота звільнилась, вийшла заміж, народила дитину, більше не притягувалась до кримінальної відповідальності. Пройшло вже 8 років. Ми навіть самі не очікували…»

Вистава триває, а в залі відчувається кожним мускулом, що «по цей бік» огорожі нікому не вірять, що серце засуджених жінок вкрите міцним панциром. Адміністрація колонії зобов’язана підозрювати засуджених, засуджені зобов’язані підозрювати один одного, навіть у бесіді по душах. Розкрився, розслабився – і  хтось виявився сильнішим і хитрішим, хтось обманом обійшов закон, хтось уже зайняв твоє «місце під сонцем». Щодня – на сторожі.

Найскладніше для більшості ув’язнених – перебування в замкненому просторі, неможливість спілкуватися з рідними. Є така тенденція, яку Анатолій Олександрович спостерігає за роки свої праці в установах позбавлення волі, що в чоловічих колоніях жінки, матері, сестри, діти постійно відвідують своїх близьких, а жінок у колоніях відвідують дуже рідко, частіше рідні просто відмовляються, розводяться чи просто не приїздять. За 13 років в Уманській жіночій колонії було 3 весілля, в той час, як в Уманській чоловічій колонії – щороку до 20 весіль.

«Був навіть такий випадок, коли жінка-слідчий вела справу і закохалася в «уголовніка», – пригадує протоієрей Анатолій, який оформлює жінок колонії. – Заради того «уголовніка» вона відмовилась від усього – кар’єри, статусу. Його посадили, а вона весь час чекала, потім вони одружились. Щоправда, і він змінив свій спосіб життя – більше не скоював злочинів. От вам і сучасні жінки-мироносиці!». 

Пам’ятає уманський тюремний священик і перше вінчання в колонії. «Захотіла одна пара вінчатися, тут і друга пара зголосилася, – продовжує отець Анатолій. – Я питаю, чи хрещені, чи каються в гріхах. Тільки почали вінчатися, одна наречена «хлоп» - падає на підлогу. Чому? «А от я, - зізнається, - не хрещена». Священика обманути можна, але Бога ще ніхто не обманув. Лишилась тільки одна пара в храмі та хор, бо й глядачі з колонії, яких назбиралася купа, теж чогось злякалися. Тому вінчання «по цей бік» трапляються дуже рідко, не витримують засуджені сили такого Таїнства».

Хоча до храму на богослужіння в тутешній колонії ходять майже всі, а отця Анатолія вважають не просто «святим отцем», а й отцем-батьком.

Як правило, у всіх засуджених час від часу те нервове напруження, в котрому вони живуть, проривається

І вони або закриваються в собі, або порушують режим установи, або поводять себе екстравагантно. Потім заспокоюються, і знову все по колу – живуть, наче уві сні, очікуючи свободи, як нового справжнього життя.

У цих стінах усі – найталановитіші актори, інакше складно. Хтось грає за системою Мейєрхольда, не втрачаючи розумного контролю над своїми дублями, хтось за системою Станіславського «вірю – не вірю», показуючи «правдиві» переживання, але грають всі. Чудова школа акторської майстерності!

Одні в тюрмі мріють про вихід будь-якою ціною, та є й такі, котрим, судячи з усього, перебування в колонії до душі, оскільки вони знову сюди повертаються з новими строками. Але в Уманській колонії таких немає, бо це установа для «першоходок», рецидивісток тут немає.

Та відбувають тут покарання за різне – навіть за дітовбивство, жорстоке вбивство з насиллям, людино- та наркоторгівлю, і терміни, відповідно, різні – від 1 до 15 років. Уявіть жінку, яка 15 років (!) провела на плацу в замкненому просторі, від якої відмовились рідні та близькі, і вона виходить на волю.

Коли кішку кидаєш в незнайоме поле, вона присідає і не розуміє, куди потрапила, пояснює нам начальник колонії. Так само відбувається і з людиною, яка звільнюється після тривалого перебування у виправній колонії. Перші роки спостерігається озлобленість, потім – звикання, а потім – страх перед порожнечею. «Коли я тільки прийшов на роботу в колонію, а це був 1997 рік, – продовжує Анатолій Олександрович, – звільнявся чоловік, який сів ще за часів Брежнєва. Дуже страшно – потрапляєш в інший світ».

Цими днями з Уманської жіночої колонії після 12 років перебування в цих стінах якраз виходить жінка, яка тоді була успішною журналісткою, мала чудову роботу та дім, люблячих рідних… І от – 12 років викреслено з життя, а як і що буде далі?

На шляху в заслання Єлизавета Федорівна писала: «Говорите эти слова каждый день, и вам станет легко на душе: "Надеющиеся на Господа обновятся в силе…

…поднимут крылья, как орлы, потекут – и не устанут, пойдут — и не утомятся…" (Ісая, 40, 31). "Господи, верую, помоги моему неверию"»…

Вистава добігала свого кінця. Жінки, які спочатку здавалися кам’яними, сльозами і гучними аплодисментами зустріли фінальну сцену вистави. Зал дякував артистам стоячи.

«Ми у своєму житті всі артисти, але перед Богом маски доведеться зняти всім,  звертається до засуджених протоієрей Анатолій. Якщо з цього залу вийде хоч одна людина не байдужа, праця київських артистів не марна».

Усі в цьому залі аплодували, додав він,  лише одна людина не аплодувала, а плакала – це режисер.

«Вообще говорить о Боге, о душе, о вечном даже в нашей жизни, реальной, это непривычно для людей, сказала Олена Лазович. Люди лучше поговорят, как им тяжело жить, какой плохой Президент, какие непослушные дети, а слова о Боге настораживают, закрывают людей, поэтому всегда шок для любой аудитории слышать о Боге, тем более со сцены. Это и хороший, и плохой стресс, а заключенные находятся в изоляции, уже изначально они - изгои, выживают в жесткой среде, поэтому их сердца, что очень слышно, закрыты бетоном. Эта почва очень давно не поливалась, и когда мы ее поливаем словами любви, она впитывает их с такою жадностью…

Я боялась повернуться к залу, мне было страшно. Нам всем тяжело с бетоном встречаться, а, что не говори, здесь люди очень жесткие, они за границей жизни, хотя это тоже люди, и в этом чудо. Когда они начали хлопать, в спину ударила очень сильная волна, я поняла, что все хорошо. С залом что-то произошло, они все размякли, да и с нами, конечно, произошло. Поэтому - слава Богу!».

Дійсно, із залом щось відбулося. Тепер не було страшно дивитися в заплакані обличчя цих жінок, які всміхалися кожною рискою.

Тепер не страх, а любов до тих, хто опинився в цих бетонних стінах, охопила кожного з нас

«Тема любові, її так не вистачає у цих стінах, – сказала засуджена Євгенія, яка в цих стінах провела 12 років, і вже сьогодні – вона на свободі. – Любові й готовності до самопожертви, тобто заради чогось вищого. Це дуже-дуже важливо. І людям треба обов’язково нагадувати про це.  Люди черствіють, стають жорсткішими тут, саме тут. Нам так необхідна впевненість у тому, що любов перемагає всі негаразди, весь біль, навіть зраду»...

Тут лаштунки не опускаються, артисти кланяються і залишають ці стіни, а глядачі знову повертаються на асфальтований плац. З залу почали випускати засуджених, підійшла одна з них, Ірина, і зізналась, що впізнала дівчат, які грали на сцені. Вона з ними  разом навчалася – в Київському національному університеті театру, кіно та телебачення ім. Карпенко-Карого. Але підійти до артистів, з якими вона колись  навчалася одному ремеслу, посоромилась. «Ні, вони мене не впізнають, мені соромно…»

***

Вузький коридор із решіток і дротів, одні двері, другі, треті, остання трійка «в клітці» на КПП, отримуємо паспорти, останні двері «клац». Ми – по цей бік «жіночої зони». Надзвичайно яскраве сонце, спів птахів, запах квітучих дерев.

Дорога з Умані до Києва вже була зовсім іншою – справа не в тому, що ми вже поверталися в рідну затишну домівку. З нами щось відбулося. Таке відчуття, нібито в колонії ти потрапив у невідому реальність, де час і простір втрачають свою силу, а вийшовши звідти, ти – маленька Аліса Л.Керолла, яка прокинулася від сну і знову опинилася в цьому реальному світі.

 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії
 РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії

Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

РЕПОРТАЖ: Маленька «я» у великій жіночій виправній колонії

Ані я, ані київські артистки ніколи й не думали, що проведемо день жон-мироносиць у колонії для жінок. Але ми - в «жіночій зоні». До актового залу запускають засуджених. Охоплює тихий страх - боязко дивитись в обличчя арештанткам...



Рубрики: Публікації | Соціальне служіння |

2898 переглядів / Коментарів: 1

Теги: православіє у тюрмах |
Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Час вистави не пройшов

Час вистави не пройшов даремно для всіх,як акторів і журналістів,так і для засудженних.Добре,що навіть знаходячись по різні боки життя люди зрозуміли красу цього життя! Дякую Вам всім!

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Статті цього автора


Найцікавіше з архівів сайту



Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru