Олег Собчук — про «С.К.А.Й.», «sky» і що буває, коли носиш небо в собі 12 March 2013 12:20 Юлия Коминко
Він любить свою сім’ю і музику. Вірить у Бога, проте не вважає доречним у ЗМІ це обговорювати. Залюбки дає інтерв’ю, однак не поспішає з поясненням, що означають ці чотири літери з крапочками у назві гурту…
Нещодавно «С.К.А.Й.» святкував ювілей – 10 років.
Декілька років тому домашню адресу музиканти остаточно змінили з тернопільської на київську. Та з концертами гурт подоржує постійно.
Минулого тижня, наприклад, лідер гурту Олег Собчук відвідав Кіровоград, де взяв участь у православних святкуваннях масляниці. Виступав популярний, особливо серед молоді, співак, як на великій, так і на «малій» сцені.
Про хлопців родом з греко-католицького Тернополя, їхній спільний всеукраїнський тур присвячений святкуванню 1020-річчя Хрещення Русі в компанії православних «ДДТ» і «Братів Карамазових», та про музику, яка може і «в голову дати», — розповів в інтерв’ю фронтмен гурту Олег Собчук.
— Олег, про вас говорять, що ви з великим задоволенням даєте інтерв’ю саме православним виданням…
– Не лише православним. Якщо потрібна інформація про «С.К.А.Й.», то її завжди можна знайти чи в інтернеті, чи почути особисто від мене. Якщо запитання цікаві…
А тенденція стосовно саме православних видань з’явилася після всеукраїнського туру «1020-річчя Хрещення Русі» з «Братами Карамазовими» та «ДДТ» по Україні. Тому тут нічого дивного немає.
– Отже, про тур. Музиканти і «ДДТ», і «Братів Карамазових» відверто про себе говорять, що вони — православні. А ви готові були показати себе як людину віруючу?
– Я цього ніколи не стидався, просто шовінізму не люблю. Вважаю, що віра – дуже індивідуальне і особисте. І кричати про неї в усіх засобах масової інформації – безглуздо. Та якщо запитаєте мене, чи вірю я в Бога, то я відповім, що вірю.
– Ви всі з гурту родом з Тернополя. А цей регіон традиційно є греко-католицьким. І тоді, в 2008-му, несподіванкою було побачити тернополян на сцені разом з православними колективами…
– Я не думав, мусульмани вони чи греко-католики. Я не страждаю міжконфесійними амбіціями…
– Не доводилося чути, що, мовляв, ви — галичани, українською мовою співаєте, а приєдналися до туру, який організувала Українська Православна Церква, яку багато хто не любить саме за її канонічну єдність з Московським Патріархатом?
— Багато суперечок було стосовно туру. Дехто говорив, що це замовлення Руської Православної Церкви, яка хоче щось там захопити. У нас в Україні — як у тій приказці: і сам не гам, і другому не дам. Ми самі нічого не робимо на краще, і в усьому шукаємо лише негатив. І знаходимо... Тому що живемо в страху кожен день, підозрюючи всіх, а страх – це слабкість. Тому нас і не поважають у світі… І винен у цьому не народ, а наша влада, якій вигідно, щоб ми боялися.
Ми ж шукали позитив, і ми його знайшли.
В цілому тур позитивно впливав на аудиторію. Особливо мені запам’яталися очі молодих людей, які приходили на виступи. З концерту молодь виносила позитивні емоції. І це радувало, і не тільки мене чи команду «С.К.А.Й.». Це відчували й бачили ми всі – і «Брати Карамазови», і Шевчук з «ДДТ». Саме цим позитивним настроєм і жив цей тур.
Це була справжня якісна музика, різними мовами. Диякон Андрій Кураєв розказував чимало цікавих речей, в більшості жартівливих. Також читав лекції, але на них можна було піти окремо, за бажанням.
– Традиційно вважається, що захід України — більш релігійний, схід — менш. Ситуація, якою ви її побачили під час всеукраїнського туру, не змінилася?
– На жаль не змінилася. Усе так, як і раніше. На заході люди в неділю не працюють. А в Херсоні, звідки моя мама, на півдні та сході, навіть в центральній Україні, взагалі ніхто особливо не святкує Різдво, Водохреща чи Великдень. У неділю на город – це нормально, молотком можна постукати по стінах, і дуже цим ніхто не переймається.
На заході з цим набагато серйозніше…
– У своїй родині релігійних традицій дотримуєтеся?
– Я на свята вдома дуже рідко буваю, на жаль. Така в мене робота: коли інші відпочивають, ми працюємо, виступаємо. Та взагалі, звісно, дотримуємося традицій, як і наші батьки. На Святвечір обов’язково готуємо 12 пісних страв, на Водохреща я свячу хату, ставлю на стінах хрестики, а дружина або діти ходять за мною з кутею і святою водою.
– І в ополонку пірнаєте?
– В ополонку… Чесно, одного разу навіть уже рішуче налаштувався, та якраз мав їхати в Буенос-Айрес на «БУМ» («Битва українських міст» — проект телеканалу «Інтер»), і вирішив не ризикувати, бо якби прихворів, то б не поїхав. Але пірнути в ополонку на Водохреща — це у мене, так би мовити, мрія в проекті.
– Західна Україна пишається своєю релігійністю. Та водночас люди там більше часу присвячують зовнішньому оздобленню свята, ніж його глибинному релігійному наповненню. До Великодня, приміром, декілька днів з ранку до вечора — на кухні, потім ще безліч ритуалів, і часто за приготуваннями до свята немає коли й до храму піти…
– На жаль, це правда, це дійсно так. Люди більше крутяться на кухні, ніж стоять на службі в церкві. Це погано. І зараз на заході сучасні молоді сім'ї це розуміють і намагаються зробити все скоріше, щоб ввечері сидіти з родиною, не бути втомленими, і на саме свято духовно відпочити.
– Знаходите час для такого духовного відпочинку у вашій родині?
– Уже так. П’ять років ми жили, так би мовити, віртуальним сімейним життям, тому що сім'я була в Тернополі, а я – в Києві. Доводилося їздити туди-сюди, і це було дуже важко і фізично, і психологічно. Та ось уже два роки ми живемо разом.
– Щодо збереження традицій… Ви в своїх численних інтерв’ю ніколи не кажете, що це за чотири літери у вас в назві гурту, та ще й через крапку. Це теж своєрідна традиція така?
– Поставили крапки, щоб нас було краще видно на плакатах.
– Це без жартів?
– Ні!!!
Я вам чесно скажу: взагалі-то ми всім кажемо, що з задоволенням вислухаємо ваш варіант розшифровки «С.К.А.Й.». Але є причина, чому я нашій команді дав таку назву. Ви знаєте, що «sky» у перекладі з англійської означає «небо». Небо буває різне: воно може бути як спокійним, лагідним, добрим, так і жахливим, непередбачуваним, загрозливим.
Так само і наша музика. Вона – різна. Часом дуже добра, ніжна, прониклива, а часом – може і в голову дати.
– Напевно, щоб співати про небо, його потрібно якось собі уявляти. Носити в собі…
– А я його і ношу – я з ним лягаю і встаю.
Скільки себе пам’ятаю, я люблю небо. Взагалі, дуже люблю природу, вважаю, що це єдине, що в нас, людей, залишилось справжнього. І це, напевне, єдине, що може нас врятувати від наших примітивних бажань.
– А як ви бачите, наскільки нинішні люди прагнуть до цього неба? Бо інколи здається, що їм не те, що до неба, а й один до одного байдуже…
– Як коли. Є різні настрої… Та в силу теперішніх урбанізованих обставин в нашому суспільстві, яке рухається вперед шаленими темпами, все менше і менше часу (хоча технічний прогрес мав би полегшувати життя) ми приділяємо простим внутрішнім і зовнішнім речам — спілкуванню з людьми, з природою. Нам немає коли пройтися по вулиці, зробити якісь фізичні вправи. Більшість людей проводять час за комп’ютерами у соціальних мережах, там знайомлячись, закохуючись, працюючи, заробляючи. Тепер можна в принципі не виходити з квартири — тобі все привезуть.
Я не засуджую нікого, кожен обирає сам для себе, як жити. Але вважаю, що так неможна.
– Чи бувають періоди, коли відчуваєте, що немає сил у небо глянути, коли втрачається цей зв'язок?
— Звичайно, буває. Так само, як і в усіх людей. У мене сім'я, робота, виникає чимало різних складнощів – це нормально, це життя. Але питання в тому, які ти ставиш пріоритети, що для тебе найважливіше.
– А що найважливіше для вас?
– Я не зміг би жити без двох складових – без музики і родини. Ці дві складові — святі для мене, і вибрати з них щось одне я не можу і не хочу.
— Наостанок запитання — у вас у гурті всі такі, закохані в небо?
— Небо нам просто подобається, а кохаємо ми музику і жінок….
Post new comment