Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » Православний погляд

2 фото

1

2


Не самотні, а з Богом: чому всі плачуть під час постригу?
23 April 2012 12:27
Наталія Малімон

Часто вважають, що ченцями стають через проблеми у світському житті. Проте і в келії, і  за найвищими та найміцнішими мурами обителі  не сховатися від самого себе. Тоді чому стають «людьми у чорному»?.. Чернецтво – це покликання чи Божа воля?  Відповідь на це питання можуть дати дві долі: матінки Стефани, ігумені найстарішого в Україні Зимненського ставропігійного жіночого монастиря, та митрополита Луцького і Волинського Ніфонта, котрий, у свій час, і благословив її на цей духовний шлях.

У монастирі найперше треба позбутися власної волі

Сьогодні у це й не віриться, але у часи юності майбутньої ігумені, тоді ще Валі Бандури із маленького волинського села Залюття,  було так мало монастирів, що люди не знали: хто ж вони такі, ті монахи?.. Через село часом проходили прочани, які подорожували святими місцями, їх називали «странниками», а що було їх багато, то стелили на ніч на підлозі. Ось і мама Валина найбільше переживала, що, ставши монашкою, дочка буде «странницею» і спатиме на підлозі в чужих хатах…

У Залютті довгий час не те, що церкви не було і найближча знаходилася за 10 кілометрів у Кримному: тут не було і свого кладовища, хоронили у сусідніх селах. Ось у те Кримне, де і служба Божа – лише раз у тиждень, по неділях, й зачастила (пішки, з подругами) майбутня ігуменя. У сьомому класі вже співала на кліросі у церковному хорі. А під час престольного свята у храмі селища Заболоття  вразив спів хористів – здалося, що то ангели співають. Нині матінка Стефана каже: це було те, що називається Божим подихом, Божою благодаттю. Бо відтоді і почала думати: як би стати монашкою?..

– На чернече життя мене благословив владика Ніфонт. Але тоді він ще був молодим священиком. Я почула, що у Заболоття приїде «монах із Рудки» (отець Ніфонт тоді служив у храмі села Рудка-Козинська Рожищенського району – авт.), який дуже гарно проповіді говорить. Знала, що до нього у Рудку звідусіль їдуть люди, аби почути Боже слово. Пішла з цікавості. І стала його парафіянкою та духовною вихованкою, – пригадує матінка Стефана.

Це нині Зимненський монастир, який стоїть на Святій горі під древнім Володимиром-Волинським, також став місцем паломництва. До чудотворної ікони Зимненської Богоматері люди їдуть з усього світу, батьки часто (після Єрусалима і Почаєва) привозять лікувати душі дітей, яких затягнув Інтернет чи наркотики... Матінка ж піднімала обитель з руїн. Уже багато років у монастирі й її... мама, котра після смерті чоловіка прийняла чернечий постриг.

– Мама – то мій оберіг. Коли їду в дорогу, знаю, що вона за мене молиться. Для неї, каже, нема більшого щастя, ніж бути у церкві на службі. Якби храм на ніч не зачиняли, мабуть у ньому й ночувала б. Наче надолужує ті роки, коли наше село без храму жило.

Мені не раз доводилося бувати в Зимненському монастирі, і жодного разу не бачила засмучених черничок. Можливо, зосереджені, так. Бо у цьому місці, яке часто світські люди сприймають як своєрідну тюрму за мурами,  таки по-іншому відчувається і плин життя. Він не такий прискорений, як за ворітьми обителі. Але й спокою тут, розуміння, що ми тільки гості на цьому світі, тут відчувається більше. На питання, чи часто звертаються у монастир бажаючі втекти від суєти земної, ігуменя відповідає фразою зі Святого Письма: “Багато званих – мало вибраних”.

– Чернече життя – особливе, це поклик Божий, це велика таємниця Божа. І тільки глибока віра у Господа допомагає у монастирі й втриматися, і жити. Бажаючих поповнити наші ряди дуже багато, але часто люди просто не знають, що їх насправді чекає. Найперше, що треба, – зректися своєї волі. Ти свою волю вручаєш настоятелю, а через нього – Господу. У монастирі все робиться тільки з благословення. Зрозуміти це і змиритися з цим дуже непросто. Дуже непросто! І витримає лише людина, котра вірить, що виконує послух во славу Божу і заради особистого спасіння. Я хотіла бути ближчою до Бога, а в монастирі для цього значно більше можливостей. Тому в моїй душі нема суперечок.

«Господь таких людей вибирає ще в утробі матері»

Владика Ніфонт благословив на чернече життя не тільки матінку Стефану, яку, звичайно, дуже добре пам'ятає ще з її приїздів на службу Божу у Рудку-Козинську. Вважає, що майбутніх монахів Господь «вибирає ще в утробі матері» і веде їх своїм шляхом.

– Зрозуміло, що я не переконував Валю Бандуру покинути цей світ і йти у монастир. Такої мови ніколи і ні з ким не веду. Навпаки, коли до мене приходила молода людина і заїкалася про чернецтво, дуже строго до неї підходив. Адже назад нема вороття. З цим не жартують і не пробують на смак, аби, образно кажучи, скуштувати і потім відмовитися їсти...

– Чим є постриг для людини, яка так докорінно змінює своє життя? Це потрясіння чи щастя від здійснення мрії? Що людина переживає? Адже під час постригу завжди плачуть всі люди у церкві. Правда, той, кого постригають у ченці, не плаче.

– Назвати це потрясінням неможливо, бо це  бажання серця і душі. Людина цього хотіла, прагнула, шукала і знайшла. Хто шукає чернечого життя, то мав би знати, що з постригом для цього світу він померлий, він наче живий лягає у гроб. Коли я став архієреєм, то першими, кого постриг у ченці, були теперішній отець Аліпій, а тоді ще – Анатолій, та отець Корнилій, нині він у Псковському монастирі, які приїжджали до мене на службу ще у Рудку-Козинську.  Постриг відбувався у храмі Різдва Божої Матері у Хмельницькому. Після постригу сказав проповідь, народ дуже, пам'ятаю, плакав. Наступного дня приходить одна із хористок і каже: «Владико, вчора пережила страшніше, ніж чорнобильську аварію». Так сприйняла постриг. Такі, каже, молоді і гарні хлопці, краса то яка, і вони наче... померли. Так, кажу, померли, але не фізично, а духовно. Та вони і народилися духовно! Це вам здається, що усе закінчено, а Господь якраз і готує серце людини до такого вибору, і вона його робить.

– На дуже старому цвинтарі біля церковки святого Онуфрія у селі Мильці, що у Старовижівському районі, доводилося бачити багато могил ченців. Адже поруч  діяв і діє знову монастир. Але вразило, що на хрестах вказані... три дати. Дата народження, дата постригу, тобто смерті для світського життя, і, власне, дата закінчення життя земного.

– Тому й плачуть люди, які прийшли побачити постриг у ченці. Вони розуміють, що молода людина одрікається  від цього світу й усіх його утіх. Тому й монахи старі плачуть, проживши у монастирі і 30, і навіть 60 років, бо знають, яку ціну треба платити за долю чернечу. Це фактично як духовна смерть. Мене в миру називали Василем, але Василь помер, і народився новий чоловік з іменем Ніфонт.

Своє бажання стати монахом я першому відкрив архімандриту Івану (Маслову), який був вихідцем із Глинської пустині, що на Сумщині. Дуже високого духовного рівня людина. Це були сімдесяті роки минулого століття, влада атеїстична, богоборча. Батюшка випробовував мене три роки, хоча я вже був не юний, в армії відслужив. Усе казав: «Поглянь на себе. Ну який із тебе монах? Тобі женитися треба». А, врешті, благословляючи, сказав: «Дивися, Васю, щоб мені потім Господь не сказав: “Що ж це ти, Іване, посилаєш мені порожні глеки?”. Пам'ятай, що чернечий одяг не рятує, а зобов'язує. Яка користь, коли на кілок цей одяг натягнути?.. Вийде опудало. Що б ти, Васю, ним не був, а став справжнім монахом!» Тому для мене постриг був не потрясінням, а новим народженням.

Ченцем я став у березні 1974 року у Троїцькому соборі Троїце-Сергієвої лаври. У четвер постригли мене ще з одним юнаком, і ми три дні у храмі молилися, на трапезу виводили раз на добу. Рання весна, у церкві ще прохолодно, ні холод, ні голод не турбували, не хотілося спати. Бо та благодать, яку отримав під час постригу, навіть фізично відчувалася. Наче був я у коконі якомусь, відчував навколо себе фізичне тепло. А в неділю ми вийшли з храму, почали іти з вітаннями московські знайомі, викладачі з духовної семінарії, академії... Вже записочки принесли, помолитися за рабів Божих просять, хоча ти і сам ще добре Богу не молився. І вже ця суєта наче відсунула відчуття, з яким жив три доби. Але те, що пережив після постригу, є у словах псалма: «Вкусите и видите, яко благ Господь». Тобто спробуйте і відчуєте, який добрий Господь і яка Його благодать, до котрої треба прагнути усе своє земне життя. 

– Будучи ще священиком на приході у Рудці-Козинській ви навернули до Бога немало людей. Так само й опісля. Скількох благословили у чернецтво чи священицтво?                

– Я не можу зараз сказати, скільки людей загорілося від слова Божого, від проповіді і пішли по чернечій дорозі, не всіх рахував і не про всіх міг знати. Але знаю, що 43 юнакам, які приїжджали до мене у Рудку-Козинську, давав рекомендації у духовні школи. Хтось став священиком, хтось – монахом. Серед них є два архієреї, є архімандрити і намісники монастирів. І було до сорока дівчаток, які з мого усного благословення залишали цей світ і йшли у монастирі. Серед них є ігумені, є монашки і в Києві, по всій Україні.

У душі з трепетом радію, що Господь у свій час посіяв у їхні серця добре євангельське слово, і проросло воно таким великим врожаєм. Завжди прошу, аби і Господь поміг, щоб ці люди, які пішли по цій вузькій дорозі у монастир, теж приносили добрі плоди для Божої слави і зміцнення і спасіння людських душ.

– Зараз ніби менше бажаючих піти в монастир...

– Не сказав би. Якщо в часи богоборчої радянської влади на території такого великого Радянського Союзу було лише 18 діючих наших монастирів і ще два діяли за кордоном (у Єрусалимі та на Афоні), то тепер тільки в Україні їх понад 200. Правда люди вже не такі сильні духовно, бо їхні душі руйнують багато пороків. У монастирі ідуть, але дуже важко приживаються. Поживе рік-два послушником, та й шукає легшого.

Звичайно, що у монастирі важко. Підйом о 5 годині, через півгодини маєш бути на братському молебні, після нього – на Літургії. Потім виконання послуху. Увечері знову служба у храмі, яка може тривати і до 22 години. Це втомлює, але як солдат в армії, так і монах у монастирі звикає до режиму і такого способу життя.

Коли я був молодим ієромонахом, то дивувався, що монашки з Корецького монастиря обробляли... колгоспний город. Їм довіряли, бо були чесні, не крали. Але восени їм давали городину для обителі. Ото зранку встали, помолилися, поснідали – і на чотири-п'ять годин на поле під палюче сонце. А там знову на молитвочку у храм... Трудно, але все було в радість. Так само і зараз вибрані Господом приходять у монастирі й залишаються в них до кінця свого земного віку. Це покликання Боже. Кого Господь визначив, той і піде за ним, не зважаючи ні на що.


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

Не самотні, а з Богом: чому всі плачуть під час постригу?

І чому стають «людьми у чорному»? Відповіді на ці питання можуть дати дві долі: матінки Стефани, ігумені найстарішого в Україні Зимненського ставропігійного жіночого монастиря, та митрополита Луцького і Волинського Ніфонта, котрий, у свій час, і благословив її, та й не тільки її, на цей духовний шлях.



Рубрики: Публікації | Православний погляд |

2702 переглядів / Коментарів: 0

Теги: Митрополит Нифонт (Солодуха) |
Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Статті цього автора


Найцікавіше з архівів сайту



Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru