Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » Православний погляд
Місіонерінг по-сучасному, або Чому попри нашу освіченість вибуху благочестя не сталося?
13 May 2013 10:50
Денис Таргонський

Людина така сама невичерпна і бездонна, як її Творець. Їй властиво самій творити свою суть. З Богом вона буде вершити це чи ні – її власний вибір. Вибір, перед яким завмирає Небо.

Господь не здійснює позитивного впливу на людину, не заграє з нею, не працює над нею. Тому що людина — не матеріал, а відмінна від Нього істота, яку Він терпеливо очікує, як євангельський батько блудного сина. У цій безмежній повазі до особистості, в терпінні і готовності прийняти її просто, без вимог і компромісів, і полягає суть місіонерського подвигу християн. Ми не самостійні місіонери, а учасники в місії Христа.


Не прикладом бути, а просто людиною

Православна Церква більш ніж за 2000 років своєї історії не залишила нам досвіду проведення масових місіонерських заходів, технологій впливу на людину, методик впровадження заповідей Божих у життя суспільства чи сім’ї. І тому, напевне, не варто думати, що ми, сучасники, виявимося найрозумнішими і зможемо вдало скористатися передовими технологіями, щоб воцерковити весь світ навколо себе.

У Церкві Христовій кожен більшою чи меншою мірою є місіонером. Це не означає, що християнам потрібно обов’язково подавати приклад зразкової поведінки, пропагувати правильний образ життя, або відкривати ближнім щось таке неземне і прекрасне. Той, хто бере участь в таїнствах Церкви, сам стає тайною, яку намагаються розгадати рідні і знайомі люди. Христос став людиною, залишаючись при цьому Богом, і кожен християнин покликаний бути людиною в грішному світі людей, залишаючись при цьому в Царстві Небесному із Христом.

Ознакою того, що ми перебуваємо в Царстві Небесному, святитель Григорій Нісський назвав «радість, яку породжує в душі благодать Святого Духа». Не варто проводити різких границь між церквою і світом людей. Найнеобхідніша місія християн на планеті Земля полягає в тому, щоб берегти благодатний дар мирного устрою душі. І пам’ятати при цьому, що навколо нас — десятки людей, яким нема куди подітись зі своїм розтріпаним помислами серцем. Що в них немає храму і тихої радості від усвідомлення своєї неправоти перед Богом.

«Знаєш, за що я люблю православних попів? — зізнався якось мій «нецерковний» колега. — Це бездонний сміттєвий ящик. Яку б я гидоту не розказав, їм від цього не гірше. А головне, самому якось легше на душі стає».

Не щоб наше «красне слово» почути, люди йдуть до храму

Відомий православний мислитель С. Фудель написав своїм дітям дуже теплі слова з холодної пустелі ГУЛАГа: «Доказувати правоту своєї віри не можна. Переконувати можна тільки переконливістю свого власного щастя в ній. Серце завжди прагне вірити, тому що органічно потребує тепла».

Ми зігріваємо світ не своїм теплом і не своїм цитуванням Біблії просвіщаємо людей. В Євангелії Господь після притчі про сіяча, котрий сіє Слово Боже, порівнює людину із свічею. Вона світить в силу своєї внутрішньої ревності і дарованої їй Богом благодаті, а не завдяки властивим для неї суто місіонерським здібностям до логіки і красномовства: «Бо хто має, тому додасться, а хто не має, від того візьметься і те, що здається йому, ніби він має» (Лк. 8,18).

Наше життя настільки цінне, наскільки в ньому проглядаються риси Христа, і навіть коли ми грішимо, всі дивуються милосердю Божому. «Якщо ж ми, шукаючи виправдання у Христі, самі виявилися грішниками, то хіба Христос слуга гріху? Зовсім ні! ...Я був розп’ятий з Христом. І вже не я живу, а Христос живе в мені» (Гал. 1,17-20). Виявляється, гріх завдяки покаянню ще глибше ріднить людину з Богом і ближніми. «Господь не шукає в людей безгрішності, але покаяння», — говорив прп. Ісаакій Оптинський. От саме це знеболююче від язв гріховних милосердя Боже і вабить людей у православний храм. «Буде богом той, — пише святий Максим Сповідник, — хто наслідуючи Божество в своїй любові до людей, мудро лікує скорботи страждальців».

Найсильніша антипроповідь — прикритися від живої людини писаними настановами

Зазвичай християни зі стажем схожі на дембелів в армії. Кожного «салагу», який наближається до храму, ми спішимо осадити тим, що довелося пережити самим від «тиранії» церковного уставу.

Прямолінійне наслідування зовнішніх норм церковного життя завжди веде до внутрішньої порожнечі. В цю пустелю, найчастіше, і потрапляють ті люди, які просто запитали в нас, як поводитися в православному храмі. Найбільш надійний спосіб відгородитися від таких зацікавлених – це пояснити їм все на Літургії, поки є час, щоб без діла не стояти між Отче наш і «Верою и любовию приступите». Вказати при цьому рецепт спасіння в одній з премудрих православних брошурок. Адже відповідь на запитання породжує діалог, а діалог потребує зусиль, відповідальності і часу, якого на всіх не настарчиш.

Одного разу я живописав знайомому хакеру-програмісту всю карколомну висоту святості життя пустельників. Думаю, що «рівень» моєї воцерковленості був очевидним, бо у відповідь він просто образився і сказав: «А яка мені різниця що в вас там на олімпі робиться? Ти мені краще скажи, як мені з помийної ями, в якій я знаходжусь, вискребтись».

Насправді людей у глибинній суті своїй може єднати тільки спільна відповідальність і співчуття. Набагато важливіше просто жити з людьми, поважати їх вибір падати і страждати, так, як його поважає Бог. Адже християни точно так само грішать, як і люди невіруючі, але завжди можуть отримати цілительну втіху від покаяння в таїнствах Церкви.

Нам же, зустрічаючись у повсякденних дрібничках з інакоживучими чи інакомислячими, часто кортить втнути праведно-безучасний коментар, типу : «Я так і знав! Я ж тобі говорив!». Хоча, напевно, варто було б звернутись до Того, Хто всім нам попускає для чогось падати: «Господи, мені дуже шкода, що ця близька для мене людина не може змиритися зі скорботами, які Ти їй попустив і відчути Твою втіху. Дай мені сили терпіти її, пошли слова, які для неї сказати». І якщо Бог не пошле цих слів, варто просто побути поряд і не втручатися зі своїми зауваженнями.

«Нам не відкрито, — писав А.Хом’яков, — яким чином Церква зв’язана з зовнішнім світом». Можливо це одна із таких благодатних ниточок?

Якщо жінка хоче бути релігійною, то має насамперед дбати про свої домашні обов’язки

У житії мучеників Адріана і Наталії мене вразила одна непомітна дрібниця. Річ у тому, що Адріан був досвідченим і відповідальним римським адміністратором. Однак те, що його жінка Наталія була християнкою, а отже, перебувала поза законом, він так за все життя і не помітив. Яким же чином без її проповідей і настанов він сам захотів віддати своє життя за Христа?

Просто на лицях мучеників, справи яких він розглядав, і в їхніх словах він побачив ту любов Божу, яка була звичною атмосферою його дому. Так не помічають сонце, що дарує нам можливість бачити і цінити світ у всій своїй красі і розмаїтті…

«Мало святих і досконалих, — писав видатний богослов КДА проф. В. Екземплярський, — але ще менше, здається, таких, які схильні розуміти і радіти світлістю душі людини в звичайних, буденних обставинах життя».

Коли ми одні, без близьких друзів чи рідних, ідемо в храм, то це зовсім не місіонерська трагедія і не сімейна драма. Це проста євангельська історія про мале стадо і красномовне нагадування про те, що в нашій проповіді Христа не все тільки від нас залежить. Нам так часто кортить всім навколо довести, що істина в тій релігії, яку я сповідую, саме тому, що це набагато легше, ніж кого-небудь просто вислухати і зрозуміти.

Чарльз Діккенс вклав в уста жінки містера Веллера із «Піквікського клубу» просто епохальне покаянне одкровення: «Веллер, боюсь, що я обходилась з тобою не так як потрібно було б. Ти людина дуже добра, і я могла б потурбуватися про те, щоб тобі було добре у власній домівці. Тепер, коли вже пізно, я починаю розуміти, що якщо заміжня жінка хоче бути релігійною, вона перш за все повинна подумати про свої домашні обов’язки і потурбуватися, щоб всі навколо неї були задоволені і щасливі. А якщо вона ходить в церкву, то нехай остерігається, щоб не прикривати цим свою лінь і не слідувати своїм слабкостям».  

Нині всі мають можливість вільно читати Біблію, але особливого вибуху благочестя при цьому не сталося

 У церковній культурі Русі вже був такий намір строго регламентувати «святі будні православної сім’ї» по «Домострою». Однак цій соціальній утопії православного Царства Небесного на землі так і не судилося втілитися на практиці. Як не судилося пшениці рости без плевели, так неможливо збудувати міцну православну державу чи ідеальну християнську сім’ю. Тому що, за мудрим зауваженням Златоуста, плевели необхідні пшениці, щоб спасати її від високомірства і гордині. У свою чергу плевели сподіваються на терпіння і молитву пшениці. Однак дуже шкода, що іноді людина, яка ходить в храм, може стати колючою плевелою для рідних і оточуючих.

Якось на вулиці до мене звернувся п’яненький перехожий зі словами: «Вибачте, що я до вас звертаюсь, але я хворий, мені потрібно випити». Така переконлива відвертість заставила мене відгукнутися на прохання. У відповідь він запитав: «А чому ви мені допомагаєте, ви що, теж п’єте?». «Ні якось Бог милував», — механічно відповів я. «То ви що, християнин! Якби я знав, то нізащо б не звернувся до вас…»

«Боже мій, — подумав я, — він боявся, що я йому розпочну цитувати Біблію!» Це був своєрідний вирок всій нашій сучасній місіонерській піонерії…

Наші слова не мають внутрішнього благодатного наповнення, через те наша місія в сучасному світі худорідна і немічна. Християни в наш час більше інформовані, ніж освічені. В кращому випадку більш освічені ніж просвічені духовно. Раніше православні менше читали Біблію і тим паче святих отців. Вони все це слухали в храмі на богослужінні. Розуміння текстів було невіддільне від молитви. Так сіяч молиться, щоб сім’я дало плід, бо від цього залежало його життя і смерть. Нині все це стало доступним, але особливого «вибуху» благочестя при цьому так і не спостерігається.

 Ми проповідуємо Христа, але Христос Сам вирішуватиме, чи відкриється Він людині

Проте не буває худа без добра. Річ у тім, що людина церковна не може відноситися до Писання як до джерела інформації. Вона не може оволодіти Словом Божим, тому що в Церкві є Владика, Який визначає, хто і скільки може понести. У Церкві Слово Боже відкривається в міру глибини її причасності Христу. В Церкві не ми відкриваємо іншим Христа, а Він відкривається Сам, коли того забажає. І нам потрібно молитися і покладатися на Його волю, чи бажає Він відкритися тим людям, до яких ми звертаємося від імені Церкви.


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

Місіонерінг по-сучасному, або Чому попри нашу освіченість вибуху благочестя не сталося?

У Церкві не ми відкриваємо іншим Христа, а Він відкривається Сам, коли того забажає.



Рубрики: Публікації | Православний погляд |

1850 переглядів / Коментарів: 0


Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Статті цього автора


Найцікавіше з архівів сайту



Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru