Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » Краса православія
ІЗ ЗАПИСНИЧКА ПАЛОМНИЦІ: На Святій Землі із Богом розмовляє й душа...
19 November 2012 07:35
Наталія Малімон

«Чудеса починаються!» –  цими словами нашого гіда на Святій Землі монахині Магдалини, мовленими ще в аеропорту «Бориспіль», і почалася поїздка на землю обітовану, землю невідому і водночас дуже знайому за Біблією. Дивом було це паломництво саме собою. Та якими постають реальні Єрусалим, Назарет, Віфлеєм, Галілейське озеро, де Іісус ходив «по морю, яко по суші?» Хто молиться і за нас, грішних, у монастирях в Іудейській пустелі?.. Про це – у нотатках зі Святої Землі.

 

1. Той самий колодязь, де сидів Христос

Кілометри і кілометри безликих горбів і пагорбів все тягнуться за вікном паломницького автобуса. Місцевість сувора і непривітна, і рідкому колючому кущику обабіч дороги радієш, як пальмі у пустелі. Міріади каміння! Вони так щільно всипали навколишню землю, наче вона тут нічого й не родить, крім брил часом такого розміру, що диву даєшся, як земля і виштовхнула їх із себе. Ми їдемо у Самарію, одну з трьох областей Ізраїлю, у якому є власне Іудея та ще Галілея.

О четвертій ранку покинули готель “Тауер” у Єрусалимі, в якому зазвичай зупиняються паломницькі групи Волинської єпархії Української Православної Церкви і від якого до Старого Єрусалима з храмом Гробу Господнього (де на Пасху і сходить Благодатний вогонь) – якихось 15 хвилин пішки. Встали дуже рано, бо їхати далеко, а о 6 ранку священики з нашої групи у храмі на честь мучениці Фотинії у самарійському місті Наблус служитимуть Літургію, під час якої ми будемо сповідатися і причащатися Таїнств Христових. На Святій Землі особливо відчуваєш у цьому потребу, і поїздки у складі паломницьких груп Волинської  єпархії УПЦ якраз і надають таку можливість. Адже для богослужінь на Святій Землі потрібно мати дозвіл із канцелярії Предстоятеля Єрусалимської Церкви.

 

На прийомі в Єрусалимського Патріарха Феофіла ІІІ

У перший же день паломництва ми були на прийомі у Патріарха Святого града Єрусалима і всієї Палестини Феофіла III, і було приємно, як тут знають і цінують нашого владику Ніфонта, митрополита Волинського і Луцького.

Розповідь про побачене на Святій Землі хочеться почати саме із САМАРІЇ навіть тому, що тут ще рідко бувають паломницькі групи, бо це далеко. І жоден гід-єврей сюди не поїде, бо так склалося історично, що через релігійні протиріччя (в які ми не будемо заглиблюватися, але яким не одна тисяча літ) самаряни та іудеї не є, м'яко кажучи, приятелями... Самаряни у свій час спорудили навіть точнісіньку копію єрусалимського храму Соломона, аби зовсім уже відділитися від іудеїв. І водій нашого автобуса Маджет на прохання матушки Магдалини зробив зайве коло Наблусом, аби ми змогли цей храм, досі існуючий, побачити. Краси він неймовірної!

Храм в ім’я мучениці Фотинії розміщений в арабському містечку Наблус (у давнину – Шхем або Сихем) на західному березі священної річки Йордан. Навпроти храму, через дорогу, одна з мечетей. Наблус розміщений нині у глибині Палестинської автономії, ще і через це паломники, які подорожують самостійно, не завжди сюди потрапляють. У нашій групі була паломниця з Луцька, яка ще два роки тому проходила у Наблус повз палестинські та ізраїльські пости охорони, які стерегли свої неофіційні кордони навіть із танками та озброєними вояками. А матушка Магдалина пригадує, що перші паломники ішли у Наблус повз ці же пости хресним ходом, тримаючи попереду Почаївську ікону Богоматері, котра нині знаходиться у храмі в ім’я мучениці Фотинії.

Відомо, що цю землю Господь заповів нащадкам старозавітного патріарха Авраама. Його онук, патріарх Яків, вирив колодязь, аби поїти водою стада своїх овець. Храм Фотинії і стоїть нині над цим колодязем, біля якого відбулася описана у Біблії зустріч Іісуса з самарянкою Фотинією. Від часів Іісуса та самарянки Фотинії культурний шар виріс на два метри, тому колодязь знаходиться на цій же глибині якраз під вівтарем храму, до нього ведуть круті сходинки. Колодязь витесаний із каменю, вузький, глибина – понад 40 метрів. Ось тут, справа, якщо стояти обличчям до колодязя, на цямрині і присів Іісус, коли захотів пити, повертаючись зі своїми учнями з Іудеї у Галілею через Самарію. «Якби ти знала, хто говорить до тебе «Дай мені напитися», то ти б попросила у Нього, і Він дав тобі води живої...» – тут Іісус вперше через Фотинію повідомив про своє призначення давати смертним «воду живу», тобто благодать Духа Святого. Як відомо, самарянка не тільки увірувала у Христа і почала про це розказувати усім, вона і двоє її дітей та троє сестер прийняли за Нього мученицьку смерть.

У цьому ж храмі мученицьку смерть за Христа прийняв і архімандрит Філумен, який народився на Кіпрі, та понад 30 років був намісником монастирів у храмах Святої Землі. У монастирі біля колодязя Якова у Наблусі у 1979 році він прослужив Господу лише кілька місяців. Його зарубали сокирою у цьому ж храмі в ім’я мучениці Фотинії, розрубавши обличчя навхрест і відрубавши три пальці на правій руці, які православні звичайно складають у хресне знамення. У 2009 році Філумена Святогорського було канонізовано як священномученика.

Розповідь про паломництво на Святу Землю з Самарії хотілося почати тому, що для багатьох саме тут, як казав апостол Павел, «ніч пройшла, а день наблизився». Ці слова по дорозі з Самарії у Галілею нагадав нам священик із Покровського храму Луцька отець Олександр Федчук. Бо часто паломницькі поїздки почали нагадувати своєрідне туристичне турне. Ось і мене питали: чи були ми на морі Середземному, а на Мертвому?.. Як – і у Хайфу не заїжджали?.. До Стіни плачу не ходили?.. Не були, не заїжджали і не ходили. Зате мали п'ять Літургій на Святій Землі, священики із нашої паломницької групи служили у храмі Воскресіння і на Гробі Господньому.

Ми молилися у храмі в ім’я мучениці Фотинії, над колодязем Іакова, на цямрині якого сидів Сам Іісус, прикладалися до мощей священномученика, нашого сучасника Філумена Святогорського у цьому ж храмі. І розуміли, що «день наблизиться» лише тоді, коли усвідомимо, який непростий шлях пройшло і проходить християнство.

2. «І буває така велика радість християнину, який бачив святий град Єрусалим...», або Який же він – Єрусалим?

О пів на третю ночі у святому граді Єрусалимі ще не сплять. Територія навколо готелю «Тауер» цієї нічної пори нагадує пожвавлений полудень у нас. Машин стільки, як удень, у кафешках і на вулицях повно молоді, з динаміків лунає музика, а перехожі поспішають у своїх буденних справах. Опісля (а мешкали ми у «Тауері» кілька діб) стало зрозуміло, що такий уже стиль тутешнього життя (принаймні, у цьому мікрорайоні в центрі міста, бо навіть багатолюдний ринок у Старому Єрусалимі, як іти до Гробу Господнього, з настанням темряви просто вимирав). У причини такого нічного пожвавлення не мали потреби вникати, бо ж головне, що ми на Святій Землі! Добиралися з пригодами. Спочатку на годину затримали виліт із Борисполя, опісля (вже сиділи у літаку) тимчасово не приймав аеропорт Тель-Авіва...

Увесь цей час у Луцьку не спав і молився за сприятливе нам паломництво митрополит Волинський і Луцький Ніфонт. Владика зателефонував, ледь в аеропорту пройшли прикордонні формальності. І відповіддю на його хвилювання були три «чарівні» волинські слова «Спаси вас, Господи!» та слова «Христос воскресе!» – «Воістину воскресе!». Ці слова, до речі, були своєрідним кодом нашої паломницької групи. Бо матушка Магдалина, аби привернути увагу великої групи, промовляла «Христос воскресе!», і чим би не були зайняті думки, а душа тут же відгукувалася голосом: «Воістину воскресе!»

Мене тепер часто питають: а який же він, святий град Єрусалим?.. Можна було б відповісти словами із пісні Розенбаума: «На семи ветрах, на семи холмах, солнцем он палим – Иерусалим...» Бо були і вітри, і палюче сонце, і численні пагорби, тому необхідною деталлю паломництва стала пляшечка води. Ми і спали по кілька годин на добу, бо ж мали і нічні служби у храмі Гробу Господнього (який ще має назву храму Воскресіння), а у день Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього – на Голгофі. Рано вставали, постилися, були випробувані Іудейською пустелею, дуже багато ходили (не витримувало і взуття). Проте ця земля дає стільки благодаті, що не було втоми і не хотілося спати. Тіло наче віддало першість душі, аби та сповна наситилася враженнями, аби очистилася.

Отець Олександр Федчук перед Віфлеємською іконою Божої Матері

Нині на Святу Землю паломники прибувають, як ось ми, лайнерами. А в давніші часи кораблі на Святу Землю пливли і місяцями. Першого ж дня в Єрусалимі ми відвідали храм Святої Трійці. Матушка Магдалина звернула нашу увагу на ікону з зображенням Миколая Чудотворця. Цей образ обителі подарували паломники з Одеси, які добиралися на Святу Землю саме морем. Якось почався шторм. Люди почали тонути, благали у молитвах Миколая-Угодника, аби врятував і допустив на Святу Землю, – і море затихло. Подарована ікона пробула у храмі лише добу, а на ній почали з'являтися плями, наче дерево лежало у воді і від неї утворилися бульки, які потім лопали. Яким же було здивування, коли після аналізів виявилося, що то... морська вода! Ці плями і нині видно на образі, а святий Миколай все новим паломникам засвідчує, що він – з нами, і продовжує за нашими молитвами творити чудеса.

Єрусалим є суцільним, якщо можна так сказати, чудом. Так було Богу угодно, що у ньому ми пробули перші два дні паломництва, бо його початок співпав із тим єдиним днем у році, який у єврейському календарі має назву Йом Кіпур, або Судний день. Це день посту і покаяння. Цього дня у синагоги ідуть навіть ті, хто не буває у них цілий рік, закриті всі установи та підприємства, не ходить транспорт, не працюють радіо, телебачення, ніхто не сидить в Інтернеті. Вулиці вражаюче порожні. Тому виїхати будь-куди звідси нам було нереально, за чим зовсім не шкодували, бо ж за два дні пройшли Старий Єрусалим своїми ногами вздовж і впоперек.

Признатися, то спершу почувалися Фомою невіруючим, бо розум просто не міг одразу вмістити того, що ми стали свідками оживання Євангелія. Буквально днями прочитала цікаву фразу, яка певною мірою відображає твої почуття на Святій Землі: «Побачу – повірю!» – каже людина. – «Повіриш – побачиш!» – каже Господь». Нашій групі випала велика Божа милість: першого ж дня прийти у храм Гробу Господнього. І хоча й до того, як кажуть, у Господа вірував, але коли своїми очима бачиш, своїми устами і руками можеш доторкнутися до таких святинь!..

Це той десятки разів бачений по телебаченню храм, у якому сходить Благодатний Вогонь. При вході зліва – колона з розщелиною, через яку одного разу і зійшов Вогонь, бо «Фоми невіруючі» не допустили Єрусалимського Патріарха у Кувуклію, де він молиться за цю милість Божу. У храмі нема денного світла, бо нема і вікон. Світло свічок додає урочистості і благоговіння. Перед входом – той самий Камінь помазання, на який поклали Іісуса, коли зняли Його із хреста. Він ТОЙ САМИЙ, тільки прикритий зверху мармуровою плитою, і так само від нього йдуть пахощі. Справа – круті сходи на Голгофу, під склом – реальна гора, на якій на хресті і розіпнули Сина Божого, є отвір, у якому хрест стояв, і до нього можна торкнутися, холонучи душею...

Стаємо у чергу до Кувуклії, це капличка, споруджена над печерою, у якій поклали тіло Іісуса, в якій Він воскрес. Печера – ТА САМА, тільки скеля над нею була стесана. Капличка складається з двох частин, з притвору Ангела і власне гробниці, до якої такий низький вхід, що, аби зайти, мусиш схилити голову. Та люди і на коліна падають і повзуть до ТОГО САМОГО кам'яного ложа, яке прикрите зверху плитою. Прикрите нещільно, тому з Гробу долинає неповторної краси запах, якому 2 тисячі літ. Тут плачуть усі. Опісля наш гід, матушка Магдалина, розкаже, що є ікона «Ціна нашого порятунку», на якій відображені муки Іісуса. Можливо, це розуміння, яке приходить тут і змушує плакати?.. Тут плачеш, ще при вході у Кувуклію не думаючи, що будеш це робити. Почуття в сум'ятті, і хоча керівник нашої групи архімандрит Аліпій, доки стояли у черзі, порадив добре подумати, чого просити у Господа (бо ж чи на благо воно тобі?..), заходиш, стаєш на коліна перед Гробом і просиш одного. Аби Господь нас не залишив і була воля Його.

Свята Земля вражає СПРАВЖНІСТЮ. Тому не можна словами описати почуттів, з якими волинські паломники прикладалися до землі, на якій 2 тисячі літ тому закидали камінням того, кого за віру у Христа потім назвуть першомучеником Стефаном. Через дорогу – Гробниця Божої Матері, Єлеонська гора з монастирем рівноапостольної Марії Магдалини зі своєю цікавою історією... Гефсиманський сад з оливами, які пам'ятають Іісуса, бо нижня частина саду належала батькам Богородиці... Церква усіх націй (належить католикам) з каменем, на якому молився Іісус у ніч перед своїм арештом... А у Віфлеємі – печера, в якій народився  майбутній Спаситель світу, у Назареті – джерело, біля якого Архангел Гавриїл сповістив Діві Марії Благу звістку, з нього ми набрали води.

Але наразі ми ще у Старому Єрусалимі. То ж з Гефсиманії повертаємося в арабський квартал, у якому минаємо дім праведної Анни та місце, де стояв дім Іуди. На цьому місці після його зради більше ніхто не селився, і нині тут знаходиться громадський туалет. Матушка Магдалина просить триматися купи, бо дуже покручені вузькі вулички. Ми ступаємо на Віа Долороза, вулицю Хресного ходу Ісуса. Ми проходимо її босими ногами, з хрестами паломників у руках, співаючи «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико». Навкруг вирує східний базар, переповнений товарами православної тематики. Тут же звідкись виринає араб з великим православним хрестом: здає його в оренду паломницьким групам...

Починаємо дорогу від Преторії, де Пілат судив Ісуса, минаємо місце, де Він не втримав Свого хреста (бо той був виготовлений зумисне з дерева, яке багато років пролежало у воді). Єрусалим знищувався, а люди зберігали камінь, в який вдарився хрест, вмуровуючи його у нову споруду. Остання зупинка хресного ходу – Поріг Судних Воріт. На цьому місці – православна церква на честь Олександра Невського. Поріг Судних Воріт закритий склом, поруч – древня стіна зі входом у Єрусалим, який відомий за назвою «голчане вушко». Пам'ятаєте зі Святого Письма? «Легше верблюду пройти через голчане вушко, ніж багатому потрапити у Царство Небесне». Але засуджувалося не багатство як таке, а ті багатії, які робили пожертви і заявляли про це на увесь світ. Ми проходимо також через це «вушко», а далі, через кілька сотень метрів – знову храм Гробу Господнього.

Через кілька днів, з суботи на неділю, священики нашої групи разом зі священиками грецькими служили Літургію на Гробі Господньому. Ми причастилися разом із сотнями паломників з усього, можна сказати, світу, хоча особливо багато прочан із Греції. О пів на третю ночі вийшли з храму, та щойно пережита духовна радість не відпускала. Ще хвилині з сорок стояли на подвір'ї і співали духовні піснеспіви. Навколо збиралися люди, які підспівували (хто знав), фотографували одухотворені обличчя волинян на мобільні телефони. До речі, така увага до нашої групи була скрізь, бо скрізь пісенно славили Господа. Це миті паломництва, які ніколи не зітруться у пам'яті.

3. Оази у пустелі Іудейській

Ми прощаємося з Віфлеємом... З містом, навколо якого у часи Іісуса була пустеля, а тепер височить 12-метрова бетонна стіна з колючим дротом по верху. Вона з'явилася через непорозуміння між арабами та ізраїльтянами, і на під'їзді до блокпоста нам наказують приготувати паспорти. Але автобус нашого водія Маджета тут добре знають, тому проїжджаємо без затримки.

Здається, що за дві тисячі літ мало що змінилося: Марію та Йосипа так само не пускали у помешкання, і вони знайшли притулок у печері... Нині над цією печерою – храм Різдва Христового, у який треба заходити, низько зігнувшись, через так звані Ворота смирення. Доки у печері, де Спаситель світу явився нам у людській подобі, триває годинна служба, учасники нашої паломницької групи мають можливість висповідатися своїм священикам. Не звична сповідь ще й тим, що зі стіни біля крутих сходів у печеру Різдва на нас з чудотворної ікони дивиться Віфлеємська Богородиця...

Печера – та сама, а місце народження Іісуса не прикрите ні мармуром, ні склом. Тільки знайома з численних фотознімків різдвяна зірка з 14 променями його позначає. Зі сльозами прикладаємося устами до цього божественного місця, а потім – до місця у гроті поруч, де стояли ясла, в які поклали Богонемовля. Віднині різдвяні колядки і слова «де Христос родився, з Діви воплотився...» вже назавжди наберуть для нас іншого, зримішого змісту. Традиційна для волинян колядка «Нова радість стала», яку співаємо, у цій печері звучить особливо хвилююче. Як і тропар «Рождество Твое, Христе Боже наш...», який співаємо вже у базиліці Різдва Христового. Навколо збираються паломники різних рас і народів, підспівують, знімають волинську групу на мобільні телефони.

З Віфлеєма наша дорога лежить за 12 кілометрів – в один з найдревніших монастирів із дуже строгим уставом – лавру Сави Освяченого. Вона – у самому серці суворої Іудейської пустелі. У палестинському селищі, де за будинками – вже справжня пустеля, з автобуса пересіли у мікроавтобуси, і нас повезли гірським серпантином углиб цього дикого краю. Серпантин, врешті, закручує такі повороти понад урвищами, що у нашому автобусі хтось стиха промовляє: «Давайте молитися», і салоном попливло неголосне благання: «Господи, помилуй, Господи, помилуй...» Але наш водій-араб каже, що він один з найкращих, хто уміє проводити транспорт через ці гори.

Лавра Сави Освяченого

Мимоволі спадає на думку біблійний вислів: «Голос волаючого у пустелі». У Євангелії від Матфея йдеться: «У ті дні приходить Іван Хреститель і проповідує у пустелі Іудейській, і говорить: покайтеся, бо наближається Царство Небесне... Бо Він той, про кого сказав пророк Ісайя: голос волаючого у пустелі: приготуйте дорогу Господу, прямими зробіть стезі Йому». Наше благання не було голосом волаючого, бо навіть кілька днів такого паломництва остаточно переконують, що все – у волі Божій. Але те, що і досі не всі хочуть каятися і готувати дорогу Господу до свого серця, все ж факт.

Жахлива спека, а вже не літо. До монастиря через пустелю (як і скрізь в Ізраїлі) прокладена прекрасна дорога. Обитель була заснована ще у кінці IV століття. Тут діють правила святої гори Афон, тому жінок пускають лише до воріт. І частина наших паломниць розташовується обабіч входу – під розлогою оливою, а декому вистачає місця під кількома парасольками біля воріт, які виносить монах Єфрем, котрий добре знає нашого гіда – матушку Магдалину.

– Як справи? – запитує, але сам же й відповідає: – Головне у цьому житті – терпіння! Терпіння! – додає ще раз. Отець Єфрем пригощає наших паломниць і рахат-лукумом, і пастилою, і освіжаючим чаєм, і навіть звичайною водою, яка видається Божим дарунком у цій пекучій пустелі. Ми прикладаємося до мощів, які він нам виносить, пишемо записочки. Лавра Сави Освяченого незворушно стоїть уже півтори тисячі років.

Опісля наші паломники розказали (та й в Інтернеті можна побачити), як келії ліпляться на високих скелях над урвищем. Ще за життя засновника лаври – преподобного Сави – у печерах мешкали сотні і тисячі монахів. Нині їх тільки 15 чи 16, бо люди стали слабші духом і не всі можуть винести тяготи строгого чернечого життя.

У монастирі ніколи не було і нема електричного світла, а час рахують так, як у давнину: захід сонця означає початок нової доби. Служби тривають годинами, а під час Великого посту – і до десяти годин. Їжу монахи споживають раз на добу і ніколи не миються, проте тіла їхні пахнуть, а коли помирають, то тіла залишаються м'якими, а не твердішають, як в інших смертних. Тож і чудеса тут – звичайна справа, бо знаменита фінікова пальма, яку садив ще преподобний Сава, пустила два нові ростки, листя і кора яких так само, як їхня праматір, допомагають при безплідді. А мощі святого Сави рятують і від раку...

– Господи, я думав, що щось зробив для Тебе, а тепер думаю, що я для Тебе не зробив нічого! – так емоційно висловив свої враження від побаченого всередині лаври священик із села Смолигів Луцького району отець Володимир Бірук.

– Храми там, звичайно, дуже гарні, але не це... Це щось таке, як оаза в пустелі. Якщо пригадати відчуття затишку і захищеності у власній домівці, коли за вікном величезна злива, то щось таке я відчував у лаврі. За її стінами – дика пустеля, а тут – життя, а в ширшій перспективі за мурами – обмани, зради, низькі пристрасті, мерзоти, а тут – тихо і спокійно. Тут жменька старчиків, кожен з яких підтримує один одного. В їхніх серцях нема злоби, але лише одна любов. Вони – як ангели, що спустилися з небес. І те, що в якісь хвилини я був серед них, користувався їхнім теплом, – це було головне, – каже отець Олександр Федчук.

У пустелі до монастиря Георгія Хозевіта

Божою милістю нашій паломницькій групі вдалося побувати ще в одній духовній оазі Іудейської пустелі. Дорога сюди пролягає поміж ще суворішими і непривітними горами піску і каміння, тому волинські паломники тут бувають не завжди. Це монастир святого Георгія Хозевіта, заснований ще у 535 році. Місце для обителі було вибране не випадково, бо, як сказано у Біблії, його вказав Господь для проживання пророку Іллі, який мав пити воду з потічка, а їжу йому, за Божим велінням, мали приносити ворони... У цій же печері бездітний Іоаким у пості і молитві вимолював народження дитини, доки ангел, посланий Богом, не приніс йому радісної звістки про народження Марії.

Наш автобус зупиняється мало не над глибоким урвищем. Ми маємо самі, пішки дійти гірським серпантином до монастиря. На паломників уже чатують місцеві бізнесмени – молоді бедуїни, пропонуючи «транспорт»: слухняних осликів. Спускатися так важко, бо сонце випікає до кісток, а урвища збоку такі глибокі, що вже думаєш, як будемо вибиратися назад?..

Монастир приліпився до скелі, наче справжнє ластівчине гніздо. В одній із печер і нині живе молитовник-затворник, який на Божу службу у монастирський храм спускається лише вночі, а їжу (святу воду і проскурки) йому подають раз у тиждень... Раніше і сюди не пускали жінок, проте ігумену приснилася Божа Матінка, яка повеліла це робити. Тож і ми могли поклонитися місцевим святиням, серед яких вражають нетлінні мощі святого Івана Румуна, який помер у 1960 році. Уявіть: за склом лежить старчик, звичайно, тіло всохло, але він наче заснув. Велика сива борода, на ногах – капці, у яких ходив, мабуть, за життя, у них помер і лежить нині.

Були часи, коли цих мощів скло не ховало, але ж надто допитливих і безцеремонних паломників може зупинити не страх Божий, а бодай скло... Так і в Хевроні ми були свідками, що місце, де росте дуб-патріарх, біля якого являлася Свята Трійця, саме обносили не просто високим парканом, а ще й пускали зверху колючий дріт. Аби дерево, якому кілька тисяч років, не рознесли по щепочках...

Назад з ущелини глибиною два кілометри нас за нашими молитвами наче виводив Господь. Сонце сховалося за хмари, перестало пекти, і віяв вітерець, який врешті почав аж хмари піску піднімати. Проте дехто з групи скористався послугами бедуїнів і за 20 доларів комфортно вибрався нагору. Одна з жіночок все боялася осла, та коли бедуїн запитав: «Матушка, Христос воскресе?», не тільки вона, усі ми, хто був поруч, тут же відповіли: «Воістину воскресе!» І ця віра додала таких сил, що, згадуючи підйом, не пам'ятаю, як і подолала дорогу. Ніби щось як на крилах несло.

4. Нев'янучий цвіт гори Фавор

Уся Свята Земля є суцільним чудом. І ніякими словами не передати пережитого на ній: величезної духовної радості, щирої любові до ближнього. Ці почуття хочеться привезти додому і ділитися ними з іншими. Повернувшись з паломництва, довго не могла знайти пояснення бодай для себе: що ж то було?.. І відповідь знайшла у своєму ж давньому інтерв'ю з митрополитом Волинським і Луцьким владикою Ніфонтом, коли він сказав, що паломництво – це зустріч людини з Богом. Тому окрема сторінка поїздки – Галілея, щедрий на розкішну природу край і край, де Іісус проповідував, здійснював Свої чудеса, тому слідів Його тут дуже багато.

Назавжди залишиться у пам'яті тихий вечір у монастирі Дванадцяти апостолів. Тут ростуть неймовірної краси квіти, кактуси – у півтора людських рости, а рослини, які в нас мирно мешкають у вазонах, тут були більшими за нас. А фазани!.. Вони, як горобці, стрибали з гілки на гілку на височезних деревах і зовсім не боялися людей. Ми сиділи на лавочках на березі Галілейського моря, водами якого Іісус ходив, як по суші, і такий був спокій на душі, не хотілося звідси й рухатися. Раціональні люди називають це відчуття аурою, а віруючі – благодаттю.

У нас була ніч у місті Тіверія, відомому ще до Різдва Христового, у готелі з видом на Галілейське море. Вранці священики з нашої паломницької групи відслужили Літургію у грецькому храмі Дванадцяти апостолів, ми висповідалися і причастилися. І з очищеними душами відвідали Магдалу, місце народження рівноапостольної Марії Магдалини.

Нині тут – подвір'я Горненського монастиря, у якому в околицях Єрусалима ми також побували раніше. У Магдалі нині і монастир, і храм, і кілька чудодійних джерел. Одне – на тому місці, де Господь вигнав із Марії Магдалини сім бісів. Інше з радоновою водою, а в третьому, стверджують, вода зцілює хворі очі. Тож наші паломники від душі і з радістю накупалися в кожному з них.

Вузькі вулички древнього Єрусалима

У ресторанчику на березі Галілейського моря, де під ногами плаває різноманітна риба, ми скуштували знаменитої риби Святого Петра. Вона тут водиться з часів, коли майбутній апостол Петро був простим рибалкою. Ця риба (ззовні схожа на нашого карпа) не піддається заморожуванню, тому її не експортують навіть у межах Ізраїлю. Як у древності, печуть її на відкритому вогні, проте вона зовсім не вбирає диму. Це теж загадка...

І великим щастям була можливість поплавати Галілейським морем на невеликому кораблику. Кожного з нас покропили галілейською водою, вона потрапляла за комір, але відчуття свіжості та благодаті можна було порівняти лише з вчорашнім купанням у річці Йордан. Ми молилися за тих, хто допоміг нам потрапити на Святу Землю, хто сам ніколи не зможе тут побувати, помолилися за наших рідних, які ще з нами і тих, котрі пішли до Господа. І за нас помолилися, грішних...

І коли заспівали «Воскресіння Твоє, Христе Боже...», з неба раптом почав сіятися дощик! Це теж було чудом Святої Землі і Божою благодаттю, бо в Ізраїлі десять місяців у році з неба не падає ні краплини, а в цю пору – і поготів. Небо порадувало нас на Святій Землі дощиком ще раз: коли годині о третій ночі вийшли після Літургії на Гробі Господньому. І так переповнювали почуття, що волинські паломники тут же, на подвір'ї храму Гробу Господнього, ще співали (зібравши біля себе натовп) духовні псалми. Якою ж була загальна радість, коли посіявся дощик. Хотілося вірити, що Господь принаймні чує наші молитви.

Галілея – це ще і гора Фавор, на якій «і просяяло обличчя Його, як сонце, одяг Його зробився білим, як світло». До храму Преображення Господнього на вершині Фавору добираємося мікроавтобусами, які беруть людей не за кількістю, а за їхньою... вагою, аби загальна маса автобуса не перевищила визначеної цифри. Мабуть це через круті повороти, яких я нарахувала аж 23!

На Фаворі волинських паломників зустрічають передзвоном. До храму ведуть алеї кущів із квітами кольору сліпучої білизни. Під кущами лежать цілі гори опалого квіту, але він так само – сліпуче білий, не прижухлий, яким буває цвіт опалий. І чудотворна ікона Божої Матері, яка зберігається у храмі Преображення, має назву «Нев'янучий цвіт». Вона відома численними зціленнями (зокрема, кажуть, і від ракових захворювань), а має незвичний вигляд і незвичну історію.

Ікона надрукована на простому газетному папері, у закоркованій пляшці її виловили арабські діти у Галілейському морі і принесли у храм. Те, що папір – газетний, пояснюють просто: колись великі монастирі мали друкарські верстати для потреб паломників. Але від паперової ікони почалися чудеса, які продовжуються і досі. Образ має просту дерев'яну рамку, ікона завішана фотографіями людей, які або вже зцілилися або просять зцілення, тут же і записочки з проханнями про допомогу. Існує традиція вішати на ікону спеціальні металеві пластинки з зображенням дитини, жінки, чоловіка, окремих частин тіла (очей, ніг, рук), тобто з конкретними, так би мовити, підтвердженнями того, за що просять зцілення і благодаті. Ці пластинки можна придбати тут же, у храмі, і, як кажуть, по вірі вашій...

Благодать і блаженство Йордану

Обов'язковим ритуалом паломницької поїздки є занурення у води Йордану. Так сталося, що ми вже не встигали в облаштовану на річці купальню, де традиційно омиваються водами паломники, і наш водій Маджет підказав місце, де можна було здійснити цей хвилюючий обряд. Це був звичайний «дикий» берег річки, і саме це приваблювало. Поруч відпочивали сім'ї, купалися арабські діти. Але на нас вони дивилися не з насмішкою, як можна було очікувати, а з інтересом. Священна ріка Йордан – неширока, з заростями кущів з обох боків, з трохи наче й мутнуватою (а насправді – чистою) водою. Але коли перші сміливці зайшли у неї, тут же попередили, що течія досить бистра.

«Во Иордане крещающуся Тебе, Господи...» – з цими словами ми виходили на середину річки, а наші священики занурювали кожного у священні води. Відчуття неповторні. Легкість на душі, а тіло стає раптом гаряче-гаряче, та ця теплота, що зберігається дуже довго, переходить у таку свіжість, яку хочеться утримати в собі на довше.

Ось у тім, мабуть, і привабливість паломництва на Святу Землю. Тіло можна очистити і вдома, а ось так очистити душу доступно тільки тут. Звичайно, що бути паломником – важка праця й сьогодні. У Єрусалимі залишилися дві пари моїх начебто дуже міцних шкіряних босоніжок: майже зносилися. При цьому не було особливої тілесної втоми, або вона тут же забувалася.

На гору Спокуси, що біля найдревнішого у світі міста Єрихон, я піднялася передостанньою з нашої групи. Дуже крутий підйом і хотілося під палючим сонцем поберегти сили, тому ішла дуже повільно. З вершини гори наш автобус внизу виглядав іграшковим. Опісля прочитала, що цей підйом є одним з найважчих у паломницькому маршруті, проте ніхто з нашої групи не скористався (хоч можна було) фунікулером. На цій горі, де Іісус 40 днів (тому гора ще називається Сорокаденною) постив і молився, готуючись до виконання місії, з якою прийшов на землю, є дуже давній, з IV століття, монастир, у якому зараз тільки один монах-грек. Внутрішні помешкання обителі вирубані у скелі. У пам'ять про піст Іісуса у пустелі у християнстві встановлено Великий піст, суть якого нам після молитви на горі Спокуси стає значно зрозумілішою. Це ж тут Іісус сказав, що не хлібом єдиним буде жити людина, але всяким словом, яке виходить з уст Божих.

У таке паломництво, переконана, потрібно вирушати тільки зі священиками. Які і слово Боже роз'яснять, і висповідають, і причастять. І велика дяка їм усім: керівнику нашої групи архімандриту Аліпію (Сапізі), священикам Олександру Федчуку, Володимиру Біруку, Петру Кацу, Юрію Гриньку, Дмитру Юхимуку, В’ячеславу Ерленбушу, протодиякону Ігорю Савієвському. І нашому «самодіяльному», у поїздці об'єднаному, хору: матушці Магдалині, Оксані Бирилюк, матушці Ользі Бірук, Даші Мачічко, прихожанці Покровського храму Ніні і Марії Шапці з Камінь-Каширського району.

Поверталися з Борисполя у Луцьк ми пізньої ночі. Але як душевно співали матушка Ольга та отець Володимир Біруки псалм «Слава Богу за все»! Господу треба дякувати і за радощі, і за печалі, бо на все – Його воля. Це найголовніший, напевно, висновок, який зробили у цій паломницькій поїздці.

І кілька слів про Ізраїль. Багато доводилося чути про їхню систему поливу, але коли бачиш, що вода підведена буквально до кожного дерева і кожного паростка, то розумієш, яка це неймовірна праця, аби, зрештою, процвітати у пустелі. А гори, міріади каміння, яке наче росте скрізь і всюди на полях, відвойовані у пустелі клаптики землі... У нашій групі був один з фермерів, який господарює у Рожищенському районі. Він казав: «Нам, українцям, з такими родючами грунтами, з річками, озерами і ставками, з лісами, гріх бодай на щось жалітися».


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

ІЗ ЗАПИСНИЧКА ПАЛОМНИЦІ: На Святій Землі із Богом розмовляє й душа...

«Чудеса починаються!» –  цими словами нашого гіда на Святій Землі і почалася поїздка на землю обітовану, землю невідому і водночас дуже знайому за Біблією. Дивом було це паломництво саме собою. Та якими постають реальні Єрусалим, Назарет, Віфлеєм, Галілейське озеро, де Іісус ходив «по морю, яко по суші»?



Рубрики: Публікації | Краса православія |

4414 переглядів / Коментарів: 0

Теги: паломництво |
Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Статті цього автора


Найцікавіше з архівів сайту



Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru