Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » Історія в деталях

11 фото

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11


Фортечна церква козака Нечая, або Мандрівка у XVII ст.
05 February 2011 02:54
Ольга Мамона

…Ми різко повертаємо з дороги на звивистий шлях, схожий на той, що колись малював Шишкін. Машина підлітає на кожній ямі, й аби щось спитати й не прикусити язика, треба тараторити скоромовкою. Після чергового мого зусилля дізнатися, куди мчимо, виявляється, що в Стіну.

«У стіну, - відповідь мене не задовольнила, - чому в, а не до?..» У моїй уяві серед цього «рівчастого» краю Вінниччини виросла височенна й довжелезна стіна, подібна до китайської. Ну так, думаю, це ж поруч кордон із Молдовою і взагалі - тут же й татаро-монголи з ляхами бували…

Продовжуємо летіти в нашій машині. Після чергового зльоту, аж під ложечкою засвербіло. «Ого, - думаю, - точно мені не бути космонавтом».

Ледь не на ходу підбираємо отця Миколая - летимо в машині вже втрьох.  А отець, одразу видно, своя людина - вмить підхоплює наш ритм і починає швидко по-ораторськи тараторити. Тільки раз у раз на поворотах перебиває свою історію: «Не спішіть, не спішіть! Тут якраз на схилі три аварії було. Не спішіть», - і знов продовжує: «Он дивіться, зараз повернемо - і якраз буде видно купол храму. Зараз…»

Минаємо старе кладовище, давній хрест, який вказує, що переїхали межу. «Колись було таке повір’я, і так воно повелось, - коментує батюшка, - що з усіх боків світу ставилися хрести, аби нічого лихого не приходило на село». Шлях змінює траєкторію - і машину аж перехиляє набік. Ми всі мовчимо, щоб не заважати водію. І в цю мить мовчання помічаю, що наче в Карпатах. Зліва від нас у каньйоні сосновий ліс, справа - низовина, в якій розкинулося село.

«Оцим шляхом люди якраз ідуть до храму, - показує вниз рукою отець Миколай, - до речі, тільки ним селяни й можуть потрапити до церкви». Наблизивши кадр в об’єктиві фотоапарату, бачу, що в низовині дійсно-таки село. Тільки дивне якесь, наче люди там живуть окремішньо від світу і наче надворі не комп’ютерний, а кам’яний вік…

Село те й є Стіною.

Місцеві старожили пояснюють походження назви поселення від густих лісів, що майже вертикально вкривають схили каньйону. Дивлячись на них із протилежного боку, дійсно бачиш перед собою суцільну зелену стіну. Наповнене живим подихом давнини, село розташоване в долині річки Русава і відоме серед подільських поселень своїми найстарішими скельними монастирями, заснованими приблизно в ХІ ст., та залишками колишніх фортечних укріплень ХVI-ХVІІ ст.

За місцевими переказами, преподобний Антоній Печерський, слідуючи з Афону до Києва, тривалий час провів саме в Лядівському і Стінянському скельних монастирях. Тут скельний монастир прозвали Стінкою - це печера, видовбана в цільному камені у скелі, де й починався підземний хід в село Яланець, яке за 10 верст звідси. На мурованих стінах навіть подекуди прочитувалися написи старослов’янською мовою. Зараз же у печерах – штольні.
А ще на північно-східній околиці Стіни знаходиться «Сонна поляна», на якій на початку квітня розквітає реліктова рослина сон-трава.

«От би вам приїхати, коли сон-трава цвіте», - додає батюшка. А в той час перед нашими очима з’являється храм фортечної будови, огороджений забором із природнього каменю. Такий камніь, як потім помічаю, і гору в Стіні підпирає, щоб вона не зсунулась, і роль забору в домівках тутешніх жителів виконує. Лишається здогадуватися, що з цього-таки каменю і вапняку й були побудовані фортечні мури і замок, цитадель якого розміщувалась саме на цій Замковій горі.

А в центрі фортеці з незапам’ятних часів існувала невелика кам’яна церква.

Отець Миколай робить вдох і після паузи починає відати історію: «Стоїть гора Замковая. Отже… Колись на цій горі козак Нечай -чи то Стефан, чи то Данило - вирішив збудувати маєток. Почали копати основу під будинок і знайшли… ікону святого Миколая.

Стало питання: чому тут ця ікона, і чи будувати тут будинок, чи все ж церкву? Так, замість будинку козак Нечай збудував кам’яну, з трьома дерев’яними верхами, з гонтовим дахом, із невеликими вікнами та кам’яними овальними склепіннями церкву. Назвали її на честь святого Миколая, а знайдену ікону помістили над вхідними дверима церкви. Над дверима про це також був напис, але врешті був зіпсований і вже не читався. З часом побудували прибудову до церкви, бо парафіяни вже не вміщалися. А дзвіницю ще пізніше влаштували. І мені так думається, що в дзвіниці навіть жили.

Отже, подумали тоді козаки, що воля Божа, аби тут була церква. А поруч із нею і кладовище козацьке влаштували. Так Господь мудро управив, бо кладовища люблять бути на якомусь підвищенні, і щоб поруч храм був...»

А в той час ми доїжджаємо нарешті до самої церкви. Поки протоієрей Миколай Супрун, настоятель цієї Свято-Миколаївської церкви, відкриває двері, я підходжу ближче до давнього кладовища. Похилені від часу кам’яні хрести над могилами нагадують про битви козаків із поляками та татарами, що тут були у XVI - XVII ст. Перед очима мимоволі з’являються моторошні криваві картини оборони Стінянскьої фортеці…

Окрім самого храму та згаданої дзвіниці на території церкви зберігся склеп, де, ймовірно, ховали священиків і монахів. Він уже  від часу й похилився. Коли церкву закрили в 50-х роках, то знайшли тут священницький одяг, як розказує отець Миколай, та дітей тим одягом лякали. У самому храмі лишився лише старенький підсвічник, а ікона св. Миколая, яка до 1901 року знаходилася в церкві і вважалася чудотворною, безслідно зникла...

У 70-х роках із церкви зробили музей, і святі образи всередині перетворили на дівчат та хлопців у гуцульських костюмах.

«Сьогодні тут кожної неділі богослужіння, але людей, на жаль, ходить мало, - розповідає священик. - Бо дехто долає 5 км, щоб дістатися церкви. А дехто, хоч і живе в першій хаті, як спускаєшся по дорозі з церкви, зовсім не ходить до храму…Я вже тут 10 років, і за ці роки ми зробили купол з алюмінієвої жесті, яка не ржавіє, не гниє, іконостас з червоного дуба. А спочатку ж купола не було. Кличу всіх до церкви, а люди кажуть: «Не будемо йти до церкви, бо немає купола». Поставив я купол. Потім люди: «О, така церква зруйнована, не розмальована всередині. Не підемо». Шукаю я художника, замазуємо тих дівчат у костюмах, розписуємо нижній ярус. Узгоджую з ним за плату, а грошей не вистачає, то вирішили картоплею додавати. Пішли збирати до людей – по піввідра, по відру. Порахували – треба ще 2 філі картоплі. Підходимо ще до господаря одного, а його сусід каже: «Дивись, збираємо картоплю для святих». – «А що – святі картоплю їдять?», - жартує той. Потім дзвіницю штукатурили, воду відводили од стін храму, бо основа церкви з вапняку, а він руйнується швидко від води та сонця…»

***

Їдемо назад через село, а батюшка все продовжує коментувати, що це дитсадок, а то школа, якій того року виповнилося 50 років, а то найдавніша криниця посеред села, а то бабця Ніна жила, яка от кілька днів лише не дожила до дня пам’яті рівноапостольної Ніни. «А тут кухарка живе наша відома, якій вже 80 років. Такий борщ як зварить, що ніхто більш не зварить, - розказує отець Миколай. - Молоді кухарки аж не люблять, що ми її всюди кличемо, мовляв, вона ж стара вже. А в неї такий борщ… От би вам приїхати до нас на фестиваль, то покуштували б того борщу… Там Зося Зосимівна, яка фольклорний ансамбль «Русава» створила, що він навіть у всесоюзних фестивалях був переможцем, і відновлювала з нами церкву. А там водичка з-під каменя тече, така водичка смачна і тепла, що в ній купатись можна. Жінки кажуть, що горох у ній за 20 хвилин розкипає. Тут був раніше німецький млин, то воду перекривали, і вона текла тут. Видно в нас не було тоді тієї апаратури зробленої, що був саме німецький млин».

Ми знову зупиняємось. Вода і справді на смак аж солодка, а поруч от цілющого джерела хрест. Наче й нізвідки воді текти, а вона дірочку маленьку в камені зробила і тече собі. Помолившись коло святого джерела, ми поїхали далі, ще більше віддаляючись від Свято-Миколаївської церкви, вже звикнувши і до зльотів машини, і до скоромовок. А купол фортечної церкви лишався височіти над селом Стіна і виднівся, навіть коли ми вже наближалися геть до іншої місцини Вінниччини…


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

ДжерелоФортечна церква козака Нечая, або Мандрівка у XVII ст.

…Ми різко повертаємо з дороги на звивистий шлях. Машина підлітає на кожній ямі, й аби щось спитати й не прикусити язика, треба тараторити скоромовкою. Після чергового мого зусилля дізнатися, куди мчимо, виявляється, що в Стіну.



Рубрики: Публікації | Історія в деталях |

2608 переглядів / Коментарів: 0

Теги: храми і монастирі України |
Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Статті цього автора



Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru