Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » Церква і суспільство
Дивовижний чоботар. Будні провінційного священика
25 January 2013 20:37
Священик Анатолій Хільченко

Дерево ж пізнання добра і зла

є розгляданням багатоликого видовища,

тобто пізнання власної природи…

                                                                            Преп. Іоанн Дамаскін

Нині дуже своєрідна погода. Здавалося б, зима, однак, іде дощ. А ще зовсім недавно, на свято дня пам’яті святителя Миколая мені довелося вирушити вранці у село для того, аби звершити богослужбову відправу. Сніг тоді припорошив лід, і на ґрунтовій дорозі, що її слід було подолати, перш ніж дістатися до траси, де можна спинити автобус (він виїжджав з автостанції близько шостої години тридцять хвилин), складно було робити впевнено кроки.

Взуття весь час ковзало, тому і доводилося йти, наче я на чайній китайській церемонії, маленькими кроками, зі схиленою головою. Хоча, можливо, така хода більше личила маленьким створінням, що мешкають десь біля Північно-Льодовитого океану й Антарктики – пінгвінам.

Зрештою, майже за півгодини мені ледь вдалося здолати відстань близько кілометра. Лишалося піднятися на невеличку гірку, перед якою відкривався мій «дорожній парадиз» – асфальтоване покриття. Сніг рипів під ногами, адже градусник десь удома вказував на позначку близько «-20». Тепер обережненько пересуваючи ноги, зійшовши на обочину ґрунтової дороги, я почав поволі підійматися на гору – і нарешті мій труд увінчався успіхом.

Тож, далі я пішов більш впевнено – за кілька десятків метрів знаходилася зупинка автобуса. Вітер не вщухав. Дмухав в обличчя і обпікав його своїм холодним подихом. Однак загалом усе складалося непогано – прийшов я вчасно. Вийняв із «саквояжа» (це так жартівливо іменується дорожня сумка) невеличкий клаптик картону, на якому зверху приклеєний білий аркуш паперу із написом великими літерами назви села, де служу в храмі.

Згідно задуму, виставляючи рукою цей напис у темряві на зустріч автомобілям, що рухаються із ввімкнутими фарами, можна припустити, що напрямок руху мого маршруту при бажанні буде легко розпізнати. Власне, остання теза вже неодноразово підтверджувалася. Зрештою, у пітьмі важко розгледіти, який саме автобус рухається саме туди, куди потрібно.

Цим і виправдовується наявність у руках шматочка картону із написом. Відтак, морщачи обличчя від холодного вітру, я приготувався «впіймати» потрібне мені авто, затиснувши у рукавичці шматок паперу. Зазвичай приходжу на зупинку набагато раніше – для страховки. Адже автобусів-«дублерів» маршруту немає найближчі п’ять годин. Так стояв хвилин п’ятнадцять і зрештою помітив, що у мене змерзли ноги. Почав ходити, переминатися з ноги на ногу. Однак транспорту ще не було видно.

Зрештою, подумав собі, будь що буде: став упевнено на місці із шматочком картону у руках і завмер. Аж раптом з’явилися обриси знайомого автобуса. Відтак я припустив, що це – саме він, мій довгожданий транспорт. І справді – водій блимнув фарами, переключивши їх на інший режим, щоби краще розгледіти напис у моїх руках і за кілька кроків від мене здійснив зупинку.

Коли я приїхав на місце, як і завжди, зайшов до нашої старости, миловидної, бадьорої жіночки, для того, аби взяти просфори для служіння, а також перемовитися кількома словами про те, як наші справи, що нового. Жінка зустріла мене трохи насуплено – виявилося, вона грипувала вже який день і мала болюче, закладене горло. Відтак, наша розмова звелася до того, що коли людей буде на службі небагато, можливо, варто відслужити лише акафіст чудотворцю Миколаю, оскільки у храмі холодно. Щоб люди не захворіли раптом. Звісно, ми домовилися, що я погоджу таку пропозицію із нечисленною громадою.

Справді, коли я зайшов до храму, виявилося, що староста, наче у воду дивилася – парафіян зібралося лише троє. Із них одна жінка за кілька хвилин пішла до сусіднього шкільного приміщення, аби розморозити у відрі воду, яка залишилася ще з минулого богослужіння. Ми увімкнули обігрівач у вигляді електричної батареї і тримали на ньому раз по раз руки. Вирішили затеплити лампади. Однак синтетична олива в них також піддалася зміні температурного режиму, і їх ніяк не вдавалося запалити. То ж ми обмежилися кількома свічами.

Хоч на дворі і в приміщенні холодно, однак у всіх – святковий настрій, усміхаємося один до одного. Навіть жартуємо. Парафіяни нашого храму – це, здебільшого, жіночки пенсійного віку. То ж воно і не дивно, що так мало зібралося людей. У храмі, звісно, тепліше, аніж на вулиці. Але однаково для стареньких це навіть трохи небезпечно – без руху витримати кілька годин Літургійної служби. Відтак, порадившись, ми вирішили обмежитися акафістом святому Чудотворцю Миколаю. Тож, після того, як я облачився, проголосив початковий возглас, ми почали богослужіння.

Повернувся на квартиру у містечко я досить рано, не зважаючи навіть на слизоту і мою «церемоніальну» китайську ходу дорогою, що викликало неабиякий подив моєї старенької господині.

…Зрештою, лише тепер, коли змінилася погода, на прикрість власну, вдалося з’ясувати, що у моїх чоботах у підошві знаходиться шуруп. Звісно ж, це сприяє тому, що взуття протікає, і в мене – мокрі ноги. До того ж, погода – дощ. Тому я вирішив завітати до знайомого чоботаря у нашому містечку. Він – зовсім іще молода людина, а його вже добре знають і хвалять за вміння поводитися зі взуттям. Звати його Сергієм, хоч на ім’я до нього я ніколи не звертаюся, обмежуючись звичайним шанобливим «Ви».

Взявши один чобіт у пакет я вирушив у майстерню. Хлопець зустрів мене приязно і пообіцяв допомогти – виявляється, у маленький отвір від шурупа можна помістити маленький вирізаний клаптик гуми. Це має суттєво вплинути на «водонепроникність» взуття.

Після кількох реплік мені веліли зайти після обіду, щоби забрати справлений виріб. Так я і зробив, лишившись дуже задоволений якістю роботи. Щоправда, грошей майстер брати не хотів.

Цей чоботар для мене, та і для багатьох інших мешканців нашого містечка, є особливою людиною. Свого часу, коли він був зовсім юний, хлопцеві довелося перенести особливу операцію на серці. Власне, саме тому він і лишився живий.

Коли я ще навчався у семінарії, завдяки тому, що його мама відвідувала храм і спілкувалася з віруючими, церковними людьми, мене запросили до нього в гості. Це було саме після операції. Ми пішли до нього з двома знайомими дівчатами, з якими разом співали в імпровізованому церковному хорі.

Коли потрапили у помешкання, сестра матері заметушилася, накриваючи стіл. А ми, тим часом, пройшли в іншу кімнату, де нас приязно зустрів Сергій. Він увесь час, із легкою усмішкою, уважно слухав нас. Але постійно мовчав.

Коли б запанувала у кімнаті тиша хоч на хвилинку, можна було би почути, як працює його штучний сердечний клапан. Він шумів і видавав звуки на зразок маленького молоточка: «тук-тук-тук».

Для мене цей юнак так і залишився незрозумілим. Він майже не промовив протягом усіх наших посиденьок жодного слова, окрім чемних фраз вияву приязності. Очевидно, спостерігав за нами. Так, наче був людиною з іншого світу.

Нарешті ми сіли за стіл, щоб потрапезувати. У той час я був дуже бундючним чи краще сказати – пихатим, адже навчався у столичній семінарії, і відповідно, усі мої розмови зосереджувалися, переважно, на якихось богословських сентенціях. Дівчата, що сиділи поряд, раз по раз усміхалися або навіть сміялися, коли я починав жартувати із приводу курйозних випадків із життя духовенства. Це тепер мені відомо, що ті випадки є, швидше, наслідком якоїсь неспроможності і немічності виконати усе, як належить.

Адже як хотілося б виглядати «справжнім пастирем», в елегантному костюмі чи пальто, у розкішній рясі, виголошуючи високопарні богословські формули. Але тепер я побачив, що, переважно, цього всього немає. Священики в маленьких містах – це бідні люди, майже, як у Федора Достоєвського. Люди, які страждають і несуть спільно з іншими тягарі свого народу, провінції, бездоріжжя, безробіття, іноді – навіть озлобленості і зневіри.

Тоді я так і не зміг зрозуміти, будучи у гостях, що мені слід прислухатися до стуку серцевого клапана господаря і попросити розповісти все те, що передувало його появі. Не зміг зрозуміти, що мені потрібно було запевнити юнака в тому, що «все буде добре». Натомість я постійно хизувався своєю неперевершеністю і гострим розумом на його фоні.

Мені здається, що тільки тепер я доріс і розумію, а можливо, здогадуюся, чому він так і не промовив до нас, до гостей, жодного слова. А лише усміхався і спостерігав за нами.

Зараз він уже одружений. У нього народилася донечка. Можливо, Бог почув молитви, що возносили за нього у храмах?

Він вправно володіє своїм ремеслом, яке дає певні засоби для прожиття. А ще цей чоловік має одну дивовижну особливість: навіть тоді, коли затихає стук його чоботарського молотка, продовжує гучно працювати його серце.


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

Дивовижний чоботар. Будні провінційного священика

Семінаристом хотілося виглядати «пастирем» у розкішній рясі, виголошуючи богословські формули. А врешті побачив, що священики в містечках – бідні люди, майже, як у Достоєвського, які несуть спільно з людьми тягарі бездоріжжя, безробіття, іноді зневіри.



Рубрики: Публікації | Церква і суспільство |

1351 переглядів / Коментарів: 0

Теги: церква і суспільство |
Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Статті цього автора


Найцікавіше з архівів сайту



Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru