Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » Історія в деталях
Академік Мукачівського монастиря – архімандрит Василій (Пронін)
04 March 2011 16:41
Протодиякон Олександр Монич

В історії Православної Церкви на Закарпатті у ХХ столітті залишили помітний слід багато видатних діячів. Серед них є такі відомі архіпастирі, подвижники благочестя, вчені і суспільні діячі, як преподобні Іустин (Попович), Олексій (Кабалюк), Іов (Кундря), митрополити Євлогій (Георгіївський), Веніамін (Федченков), Дорофей (Філіп), архієпископ Аверкій (Таушев), професор Георгій Геровський, академік М.Ф. Мурянов і багато інших. Кожен з них, в свій історичний час, залишив незабутній слід в історії цього краю.

Особливе місце в історії Закарпаття займає ім’я архімандрита Василія (Проніна) (08.09.1911–† 05.01.1997) – глибокого дослідника і в той же час справжнього аскета і знаменитого духівника. Його богословсько-історична наукова спадщина змушує замислитися над історичним минулим нашого краю. І тому кожен дослідник Православ’я за Карпатами у XX столітті не може обійти увагою цю унікальну, багатогранну особу.

Милість Божа безмежна, адже отець Василій, не дивлячись на запрошення ще восени 1939 року відомого митрополита Східно-Американського і Нью-Йоркського, голови Архієрейського Собору і Синоду, першоієрарха Руської Православної Церкви Закордоном Анастасія (Грибановського) (1873-1965), через графа Граббе перейти до Південної Америки, а згодом до Палестини – залишається на Закарпатті.

Життєвий шлях майбутнього духівника Мукачівського Свято-Миколаївського монастиря архімандрита Василія (у миру Володимира Васильовича Проніна) почався в місті Києві, де він народився 8 вересня 1911 року. За своїм походженням він належав до древнього дворянського руського роду Проніних.

Дитинство Володимира проходило в загальній колії його однолітків. Виключенням в характері Володимира в ті роки була якась вже доросла покірність батькам, глибоке благочестя, любов до храму Божого, що звичайно було заслугою його благочестивих батьків Василя та Іраїди.

З тисячі кандидатів приймалися лише близько ста

У 1917 році після більшовицького перевороту багато вірних Богові і батьківщині синів і дочок були вимушені покинути свої будинки. Серед таких виявилася і сім’я Проніних, яка емігрувала спочатку до Молдови (тоді це була територія Румунії), а потім до Сербії.

В 1919-1921 роках у місті Кишиневі навчається у початковій школі, а в 1921-1929 роках в тому ж місті вчиться у руській гімназії.

Жадання Бога і прагнення до пізнання істини привели випускника гімназії спочатку в духовну семінарію, а потім і в Белградський університет на богословський факультет.

З благословення батьків у 1929 році Володимир поступає в православну семінарію на честь святого апостола і євангеліста Іоана Богослова в місті Бітоль (Охридська єпархія, сьогодні це територія Республіки Македонії). Поступити в Бітольську семінарію у той час було важко, оскільки з тисячі кандидатів приймалися лише близько ста, а тому вступні іспити були дуже складними. Володимир ці іспити склав позитивно, і так само вчився на всіх курсах.

Зі щоденника Володимира знаємо, що під час навчання як в гімназії, так і семінарії студент Володимир Пронін просто жив у бібліотеці. Його цікавило безліч речей, на які він завжди шукав відповіді. Дуже любив літературу, філософію, археологію, історію, лінгвістику. Його улюбленими письменниками були С.М. Тургенєв, Ф.М. Достоєвський, М.Ю. Лермонтов, А.П. Чехов, С.А. Єсенін.

Окрім свого головного послуху – навчання, молодий студент осягає і ази духовного життя, активно спілкується з багатьма святителями Руської і Сербської Православних Церков. У важкі для Церкви часи в духовній семінарії Бітоля навчалися також вихідці із Закарпаття, які після навчання поверталися додому, і служили Церкві Христовою на своїй батьківщині.

«Владыка Иоанн мне дорог, как дорога мне жизнь, ибо я живу и дышу и существую по его молитвам»

Саме тут семінарист Володимир вперше у своєму житті зустрічається з багатьма майбутніми святими: преподобним Іустином (Поповичем) (07.04.1894–07.04.1979), який з грудня 1930 по січень 1932 рр. знаходився в місіонерській поїздці в Підкарпатській Русі, а з 1932 по 1934 рік був професором Бітольської семінарії; святителем Миколаєм (Велеміровичем) (23.12.1880–18.03.1956), а також з відомим святителем Православної Церкви, тоді ще ієромонахом Іоаном (Максимовичем) (04.06.1896–19.06.1966).

Безліч відомих професорів, доцентів вчили і наставляли тоді молодих богословів у семінарії, але найзначнішим наставником і вихователем був отець Іоан, який викладав у той час в семінарії і був її ректором. Тверда віра і подвижницьке життя отця Іоана стали хлопцю прикладом для наслідування. Саме його Володимир попросив бути духовним наставником. Майбутній святитель, побачив добре серце хлопця і теж виявив прихильність до нього. І хоча в 1934 році отця Іоана возводять в сан єпископа, і він виїжджає до далекого Шанхаю, сердечне спілкування між ними продовжувалося до самої смерті святителя, тепер уже в письмовій формі. У архіві Мукачівської єпархії збереглося унікальне і глибоке за своїм духовним змістом листування між святителем Іоаном і тоді ще ієромонахом Василієм (Проніним).

Згодом отець Василій багато разів згадував владику Іоанна у своїх бесідах з духовними чадами, яким ставив у приклад його подвижництво та аскетичний досвід.

Одного дня в своєму щоденнику отець Василій записав: «Когда я начинал думать о христианстве, о вере, то вспоминал епископа Иоанна. […] Владыка Иоанн мне дорог, как дорога мне жизнь, ибо я живу и дышу и существую по его молитвам. От него я видел любовь и веру, и эта вера дала мне силу жизни».

З 1933 по 1937 рік випускник семінарії з успіхом продовжує своє навчання на Богословському факультеті Белградського університету, де він став стипендіатом Священного Синоду Сербської Православної Церкви.

Майбутній подвижник приймає рішення про прийняття чернецтва

Після завершення навчання молодий богослов був направлений проповідником Слова Божого в Мукачівсько-Пряшівськую православну єпархію, яка у той час була в юрисдикції Сербської Церкви.

Про свої перші враження від зустрічі із Закарпаттям він писав: «Будучи еще студентом на богословском факультете Белградского университета я заинтересовался Карпатской Русью. Тогда она мне казалась западной страной, о которой так мало было известно. Там же учились несколько студентов из Закарпатья. Кроме того, некоторые из карпаторусских деятелей проживали тогда в Белграде и интересовались учащимися из Бессарабии, которых было несколько и которые были туда направлены от русского меньшинства. Но после окончания школы никто из нас не мог вернутся в Бессарабию для церковной работы; меньшинство придерживалось старого стиля, а официально там был новый календарь.

В конце 1938 года мне представилась возможность поехать на Карпаты. В неспокойное время, в середине ноября прибыл я в Мукачево и в течении 17 лет, безвыездно (кроме 2 месяцев пребывания в Почаевской Лавре в 1949 году) прожил на Закарпатье. Неизгладимо впечатление, когда после обычной городской обстановки приходилось видеть перед собой закарпатские деревянные церкви, хижины, видеть людей в народной одежде, слышать закарпатский говор. Возникает непосредственное ощущение древности славянских поселений на Карпатах. Это другой мир, мир наших летописей; точно въезжаешь в до Петровскую, до Пушкинскую Русь».

Після двох років перебування в межах Мукачівської єпархії майбутній подвижник, наслідуючи приклад святого життя свого наставника і духівника, приймає рішення про прийняття чернецтва. Поза сумнівом, саме особа владики Іоанна, його життя, проповіді і листи, будять в душі Володимира бажання служити Богові в чернецтві.

11 березня 1939 року преосвященнійший Володимир (Раїч) (1938-1945), єпископ Мукачівсько-Пряшівський в Крестовому храмі Архієрейського будинку в місті Мукачеві, постригає Володимира в малу схиму, з ім’ям Василій, на честь блаженного Василія Христа ради юродивого, Московського чудотворця. Через день після чернечого постригу в тому ж храмі і той же єпископ здійснює над ченцем Василієм дияконську хіротонію. 25 червня того ж року в Покровському храмі села Ракошино, ієродиякон Василій був рукопокладений в сан ієромонаха.

Вітаючи ієромонаха Василія з прийняттям чернецтва та ієрейською хіротонією, єпископ Шанхайський Іоан (Максимович) писав у листі: «Возлюбленный о Господе отец Василий! Поздравляю Вас прежде всего с принятием иночества и священства, а также с имеющим быть через два дня Днем Вашего Небесного Покровителя. От души порадовался я, получив Ваше письмо. […] Приняв иночество и став на службу Церкви в многострадальном русском крае, Вы пошли правым путем и полезным Вам и другим. Конечно будут у Вас и уже были искушения ибо сказано: «Сын мой! Если ты приступаешь служить Господу Богу, то приготовь душу твою к искушению» (Сир. 2, 1), сказано Премудрым. Искушения неизбежны в иноческой жизни. Диавол особенно вооружается против тех, кто борется с ним и уходит из его власти. Искушения бывают различные – от своих собственных пороков и слабостей, которые искореняются не легко, от разных неудач, от отношений (с) окружающими. Особенно тяжело бывает, если чувствуется несправедливость от тех, от кого ожидаешь поддержки и надеешься в них искать опору. […] Все люди в каком бы они состоянии не находились, все же люди и также подвержены искушениям.

Тяжело очень бывает и когда видишь неудачу искренних трудов и получаешь огорчения от тех, от коих надеешься иметь радость (2 Кор. 2, 3). В таких обстоятельствах (старайтесь – О.М.) прибегнуть к Самому Богу, горячо излив Ему свою душу. Притом лучше не молится правило об удалении скорби, а молится о тех, от кого она пришла. Господь быстро приходит на помощь тогда, меняются обстоятельства или вливается сила Божья, укрепляется наш дух и духовная сила (в – О.М.) дальнейшей работе. Вообще молитва главное оружие инока и священника, да и всякому она необходима. 31 июля 1939 года».

З 25 червня 1939 року отець Василій був призначений настоятелем Свято-Архангело-Михайлівського храму в м. Мукачево.

У серпні 1939 року отець Василій був направлений для пастирського служіння другим священиком в село Бедевля Тячівського округу. В той же час він був зарахований в братію чоловічого монастиря на честь святого Іоана Предтечі. Окрім служіння біля престолу Божого, молодий ієромонах викладав у восьмикласній народній школі Закон Божий.

Настоятель Свято-Покровського храму

Після коротких перебувань на парафіях Мукачівської єпархії, у квітні 1940 року ієромонах Василій був переведений для пастирського служіння у Свято-Покровський храм-пам’ятник руським воїнам міста Ужгорода. 27 травня того ж року був призначений настоятелем вказаного храму.

Під час свого служіння в містах Мукачеві і Ужгороді отець Василій безпосередньо служив і спілкувався з відомим церковним діячем ієромонахом Аверкієм (Таушевим) (01.11.1906-13.03.1976), який в 1931 році переїхав у Підкарпатську Русь із Болгарії.

Маючи потребу в духовному керівництві і пораді, ієромонах Василій постійно підтримував зв’язок з єпископом Шанхайським Іоанном (Максимовичем), який завжди живо цікавився положенням церковних справ у Підкарпатській Русі.

15 лютого 1941 року отець Василій одержує черговий лист від єпископа Іоанна з такими рядками: «Дорогой отец Василий! Давно получил Вашу открытку, но за разными делами все откладывал писание ответа, хотя и имел открытку почти все время перед глазами. […] Да поможет Вам Господь и дальше трудиться в Его Святое Имя и принесет пользу душам тех, которые будут вверены Вашему попечению.

Не ослабевайте духом, если будут трудности. «Претерпевый же до конца, той спасен будет» (Мф. 10, 22) и в нынешнее время без искушений не хороший пастырь. Борьба против веры идет везде. Да подаст Вам Господь успех в Вашей работе. Карпаторусский край столетиями хранил веру и народность, несмотря на все попытки заменить их другими. Он был всегда и останется близким моему сердцу и любовь великая своих учеников, которых подготавливал на служение Церкви. Передайте пожелания прочим, кого из них увидите. Я буду очень рад, если переведете на русский и издадите мое «Слово о Молитве». Очень Вас прошу прислать тогда и мне несколько экземпляров. Как внутренне живете и спасаетесь? Господь да наставляет и да поможет Вам! Да будет на Вас Божие благословение. С любовью Иоанн, епископ Шанхайский».

У тому ж році 15 квітня владика Іоанн написав ще один лист, в якому привітав отця Василія зі святом Пасхи, коротко описав своє положення і цікавився церковними справами в Карпатській Русі.

«Христос Воскресе! Дорогой отец Василий. Благодарю Вас за поздравление со Светлым Праздником. Очень был рад получить от Вас весть, а также вид храмов. […] Рад был некоторое время назад получить письмо от о. Василия Гречки. Большую мне радость доставило известие об избрании во епископы о. Феофана Сабова. Рукоположен ли он уже, где и когда? Рад за епархию и за своего хорошего ученика. Вспоминаю всех своих учеников – карпаторусов и душою пребываю с ними. Да даст Господь Вам и всем им поработать для края, где русский народ так нуждается в пастырях с пользой для святой Церкви и нашей Родины. Вы спрашивали меня об издании моего (слова) о молитве в русском переводе. Очень буду рад, если удастся Вам его издать. Беспокоюсь очень за своих учеников в других странах, а также о всех, кого только знаю. […] Крепитесь, не падайте духом, если когда бывает тяжело уповайте на Воскресшего Христа, всегда служите Ему. Господь да благословит и хранит Вас! С любовью Иоанн, епископ Шанхайский».

У Покровському храмі батюшка трудився десять років. Багато що можна написати про цей період служіння отця Василія, але, напевно, найголовнішим свідоцтвом про його діяльність є багаточисельні записи про Таїнства Хрещення, Вінчання в метричних книгах Покровського храму. Тут відкрилося велике поле для його педагогічної і місіонерської діяльності. Відомо, що під час Другої світової війни ієромонах Василій був вчителем Закону Божого в одній із гімназій Ужгорода, а в 1946-1947 рр. він викладав на Пастирських курсах, відкритих по благословенню владики Нестора. До 1956 року отець Василій також був екзаменатором для тих, хто бажав прийняти священний сан.

У своїй місіонерській діяльності батюшка постійно звертався за порадами до свого духівника. В одному з листів ієромонаху Василію, владика Іоанн писав: «Ваше письмо получил уже давно, да все как то откладывал ответ. Здесь бурхлит многомятежная жизнь, приходится все время быть готовым, отвечать на людские духовные нужды и запросы. […] Вот по той же причине я Вам не ответил до сих пор. […] Деятельность здесь весьма разнообразная. Русские учреждения в большинстве работають подь (сенями – О.М.) Церкви. Так что часто приходится бывать или принимать дела то одного, то другого. Весьма значительное внимание также нужно уделять воспитанию детей в русских школах и приютах. Приюты для сирот и бедных детей находятся под моим непосредственным руководством. Благодаря тому, без дела никогда не приходится бывать, но нужно сказать, что русское дело здесь более живое и действительно нужное, чем в Белграде. […]

Очень бы я хотел подробнее знать, что у Вас делается. Карпатский край мне очень близок, как древний русский край, а также и моим ученикам, которых порядочно (теперь – О.М.) на приходах и других церковных послушаниях. Очень буду также доволен, получить весть о Вас самих. С радостью буду стараться быть Вам полезным, если будет нужным. Не стесняйтесь задавать мне вопросы, которые у Вас появятся. […] Господь да укрепит Вас на пути священноинока и да благословит Вас! Искренне располагающий на Вас, Иоанн епископ Шанхайский».

«його ліжком була підлога, подушкою була для нього своя рука, столом, на якому він їв, було ліжко і простирадлом – газета, коли він пухнув з голоду»

Важливо відзначити, що в роки війни отець Василій також брав активну участь в діяльності Міжнародного комітету Червоного Хреста. Він очолював Угорський Червоний Хрест в місті Ужгороді. Завдяки і його старанням в кінці літа 1944-го були врятовані евакуйовані «діти війни», частина яких проживала при Успенському жіночому монастирі в селі Домбоки.

Це були часи важкого матеріального становища. За спогадами духовних чад отця Василія в ті роки «його ліжком була підлога, подушкою була для нього своя рука, столом, на якому він їв, було ліжко і простирадлом – газета, коли він пухнув з голоду».

Після закінчення війни в Покровському храмі був відслужений подячний молебень «про перемогу і мир». За старанні труди і самовіддане служіння Церкві і людям до свята Пасхи 1946 року ієромонах Василій був нагороджений «правом носіння ігуменського чотирьохкінцевого золотого наперсного хреста». А через рік (25 квітня 1947 року) за Божественною Літургією в Хрестовому храмі архієрейського будинку в Мукачеві на підставі наказу Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія I єпископ Мукачівський і Ужгородський Нестор зводить ієромонаха Василія в сан ігумена.

Відомо, що згідно списку духовенства, який був підготовлений і відправлений єпископом Нестором 29 березня 1947 року, уповноваженому Ради у справах Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області Лінтуру П.В., отець Василій був нагороджений «Медаллю за доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

«… верните отца Василия в его дом»

Великі подвижницькі труди для утвердження Православ’я в регіоні під час перебування отця Василія у Свято-Покровському храмі народили велику любов до нього і до храму простих віруючих людей.

Яскравим епізодом, що демонструє шану і любов прихожан до подвижника, є історія, коли єпископ Мукачівський і Ужгородський Іларіон (Кочергин) (17.03.1950-05.09.1956) хотів перевести ігумена Василія з Ужгорода в інше місце служіння. Парафіяни Свято-Покровського храму, почувши про цю звістку, відразу написали владиці сповнений любов’ю до батюшки лист.

Серед іншого, в листі написане наступне: «Преосвященный Владыко! […] Отец Василий много лет жил при этом храме, жил в период полного забвения всеми этого святого места, и терпел крайние лишения. Известно, например, что до прихода сюда русских отец Василий попадал в больницу за полным отсутствием средств к существованию и врачи, осуждая, говорили, что русский священник болеет и опух от голода. И он по своей скромности и тихости жил не бросая места свого служения, терпеливо перенося невзгоды. И было в тот период часто так, что он совершал Богослужение в абсолютно пустом храме даже без единого человека молящихся. […] Отец Василий, как человек с чистым сердцем добродушно все переносил, полагая, что при честной жизни и честных побуждениях ничего злого не случится. […] Это честный человек с чистым серцем и жизнью достойной подражания по моральной чистоте. В сущности это большой ребенок. […] Храм Покрова Пресвятыя Богородицы, где отец Василий провел больше 15 лет – стал его домом. […] Преосвященный Владыко! Во имя восстановления справедливости верните отца Василия в его дом. Здесь прихожане ценили и уважали его, как достойного человека высокой и чистой жизни и с простым и незлобивым сердцем. Русским он еще близок и за то, что строго хранит обычаи Русской Православной Церкви без отступлений».

Мукачівський Миколаївський жіночий монастир

24 червня 1950 року наказом єпископа Іларіона ігумен Василій був звільнений від настоятельства в Покровському храмі міста Ужгорода і призначений духівником Свято-Успенського жіночого монастиря в селі Домбоки Мукачівського району. Тут, не дивлячись на коротке перебування, він пише відомий акафіст преподобному Мойсею Угріну.

18 грудня 1950 року ігумен Василій був переведений в Мукачівський Миколаївський жіночий монастир. Про це говорилося в наказі єпископа Іларіона від 30 червня 1951 року, де повідомлялося, що ігумен Василій (Пронін) був звільнений з посади духівника Успенського жіночого монастиря в селі Домбоки і призначений на посаду бібліотекаря і завідуючого художньою студією Миколаївського жіночого монастиря в місті Мукачеві.

Саме тут, в одному з небагатьох монастирів Закарпаття, незакритому в роки хрущовських гонінь, отець Василій прожив другу половину свого життя. Саме тут судилося йому стати «старцем» – людиною, до якої стікалися за порадою і допомогою. В епоху духовного голоду його проповідь ставала «хлібом насущним» для тисячі людей.

За час свого перебування на посаді бібліотекаря Миколаївського жіночого монастиря ігумен Василій упорядковує величезну монастирську бібліотеку, і в той же час, активно працює над своєю науковою працею по історії Мукачівської єпархії. Всього за три роки він пише свою працю і успішно захищає її в стінах Московської духовної академії.

Приступаючи до написання цієї праці і досліджуючи джерела по історії Мукачівської єпархії, в своєму щоденнику батюшка відзначив наступне: «С конца 1950 г., проживая в Мукачевском монастыре на Чернецкой горе и работая в библиотеке, мне представилась возможность ближе и подробнее ознакомится с литературой по истории Закарпатской Церкви, результатом чего и явилась «История Мукачевской Епархии с древнейших времен до первой мировой войны 1914 г.».

В самом Мукачевском монастыре, который столько столетий является средоточием духовной жизни епархии, где подвизались в течении многих столетий множество иноков, где хранятся древние портреты, рукописи и книги, монастыре, где велась летопись и была уже в XVII в. школа, с которым связано там много церковно-исторических воспоминаний, – у всякого, кто только в какой либо степени способен открывать свою душу влияниям минувшего, – невольно возникает интерес к церковной истории. […] Первые впечатления это то, что книг о Закарпатье немного. В действительности, их оказывается все больше и больше, хотя многие из них являются библиографической редкостью. Но сколь разнообразно освещение в этих книгах! Будто авторы специально отыскивают все новые и новые точки зрения. Впрочем, это понятно, если учесть все разнообразие эпох и людей. Но кроме книг, особый интерес представляют архивные материалы, летописи, рукописи, древние храмы, иконы, и т.п. предметы церковной утвари, археологические находки; а также вспомогательные дисциплины и наконец сам обряд, благодаря которому дошла до сего дня сама вера, как она проявляется ныне. Большое значение имеет язык, т.е. форма словесного выражения религиозных понятий».

З його особової справи відомо, що 21 жовтня 1954 року ігумен Василій пише прохання на ім’я ректора Московської духовної академії (МДА) професора протоієрея Костянтина Ружицького на предмет захисту в стінах школи своєї дисертації. Вже 2 листопада 1955 року постановою Вченої Ради МДА було прийнято рішення ігумену Василію «терміново представити в Раду Академії два екземпляри дисертації». Повідомлення про це було прислане в листі від 16 листопада 1955 року ректором МДА.

У червні 1956 року отець Василій їде в Тройце-Сергієву Лавру в стіни МДА. Через два роки, в 1958 році, за дисертацію «История Мукачевской епархии (з древнейших времен до Первой Мировой войны 1914 г.)» Вченою Радою МДА йому був присвоєний вчений ступінь кандидата богослов’я.

З 1950-х років отець Василій починає публікуватися в церковній періодиці. Так в грудні 1950 року в «Журналі Московської Патріархії» з’явилася його перша публікація – некролог «Кончина игумении Февронии», з тих пір він стає постійним автором цього журналу. Його статті з’являються і в журналі «Православній вісник», який тоді виходив у Львові, а також в періодичних виданнях Чехословацької Православної Церкви. У збірниках «Православная Мысль» і «Ежегодник Православной Церкви в Чехословакии» друкуються його статті: «Протоигумен Иоаникий Базилович (1742-1821)», «Закарпатское Евангелие 1401 года», «Где был напечатан Урбариум?», «К истории Мукачевского монастиря», «К истории Угольського монастыря». В журналі «Православний вісник» з 1956 року зявилися наступні публікації отця Василія: «Ієромонах Василій (Діус)», «Зустріч і перше Богослужіння Преосвященного Варлама, єпископа Мукачівського і Ужгородського в кафедральному соборі м. Мукачева», «Празник Успення Пресвятої Богородиці у Свято-Миколаївському монастирі в Мукачеві», «Преподобний Серафим Саровський (до 200-ліття з дня народження)», «Престольне свято в Мукачівському монастирі», «До шістсотріччя Мукачівського монастиря». Цей список можна продовжити.

1960-і роки були непростим для Церкви часом. Проте, як сказано в Священному Писанні, «идеже умножится грех, тамо преизобилует благодать» (Рим 5, 20). Саме у ці важкі часи Господь дарував Православній Церкві в Закарпатті великих подвижників благочестя, які своїм прикладом і проповіддю укріплювали віру і дух в людських серцях. Досить пригадати сьогодні вже канонізованого архімандрита Іова (Кундрю), архімандрита Веніаміна (Керечаніна), архімандрита Вікентія (Ороса), архімандрита Дорімедонта (Андрішко) і його дядька Савву, архімандрита Боголіпа (Церковника), ігумена Киріака (Росоху), ігуменю Параскеву (Прокоп) та ін. Їх імена золотими літерами вписані в літописи Мукачівської єпархії.

Саме в цей час подвизався в Миколаївському монастирі в Мукачеві і архімандрит Василій. Йому судилося в своєму житті спілкуватися з багатьма сповідниками і подвижниками. У епоху підйому чернечого життя на Закарпатті сюди приїжджали через різні обставини багато монахів, імена яких добре відомі всьому православному світу. До прикладу, у 1960-і роки в Мукачівському монастирі трудилися і подвизалися архімандрит Тихон (Агріков), архімандрит (згодом - єпископ) Полікарп (Приймак) і інші відомі церковні діячі.

Архімандрит Василій був людиною високоосвіченою. Він володів чотирнадцятьма мовами. Досконало володів латинською і грецькою, читав і розмовляв на англійській, французькій, німецькій, словацькій, угорській, румунській, сербській та інших мовах. У його бібліотеці було навіть Євангеліє на узбецькій мові.

Серед безлічі його науково-богословських робіт є праці, як природничо-наукові, так і богословські. Досить переглянути вищеперераховані, хоча були й інші роботи і статті. Всі вони яскраво ілюструють його глибокі інтереси та ерудицію. Свої останні статті, знемагаючи від хвороби, старець писав буквально лежачи на ліжку. У 1994 і 1995 роках в журналі «Карпатський Край» виходять дві його останні публікації – «Гравитация и ее формы: универсальный закон и синтез» і «Языком двух царств».

Широта поглядів і глибина пізнань отця Василія без сумніву випереджували свій час. Наведемо лише один приклад. У своїй статті, присвяченій законам гравітації (1994 року), отець Василій писав: «Возможно ли создать такой ускоритель или другой аппарат, в котором микрочастицы (протоны, электроны, нейтроны и др.) вновь перейдут в протогравитационное состояние и будут концентрированы в протогравитационную энергию? Это было бы одним из самых больших физических успехов как для объяснения мира, так и для практических целей». Це був 1994 рік! Тільки в 2008 році група європейських вчених запустила перший у світі колайдер для прискорення атомних часток, щоб зробити спробу відтворити атомний вибух, в результаті якого, як їм здається, виник всесвіт. Таких прикладів масштабного мислення отця Василія безліч.

Про глибину його наукових інтересів свідчить і той факт, що він був близько знайомий з академіком Академії наук СРСР М.Ф. Мурьяновим. Останній, на прохання батька Василія, кілька разів присилав йому свої наукові праці з власним підписом: «Его высокопреподобию, дорогому отцу архимандриту Василию Пронину». Його спілкування з професором Г. Геровським, відомим карпатознавцем Пряшівського університету О.М. Рудловчак і іншими вченими завжди дивували і ніколи не були секретом і таємницею. Безліч письменників, художників, вчених приїжджали до батюшки, і зі всіма він знаходив спільну мову. Серед останніх були В. Пагиря, П. Мідянка, М. Дочинець, П. Сова, М. Алмаший, Е. Балагурі та інші. У нього в келії знаходився маленький музей, де зберігалися унікальні речі, пов’язані з його науковими інтересами.

Отець Василій дуже любив церковне мистецтво і живопис. Він сам писав ікони. У Мукачівському монастирі раніше існувала майстерня, де він вчив черниць писати ікони. Його руці належать ікони святителя Миколая і святого Іоанна Предтечі, які сьогодні знаходяться в іконостасі Свято-Миколаївського храму в Мукачівському монастирі. У тому ж храмі зліва на стіні висить ікона Божої Матері, іменована Проніним Закарпатська. У корпусі монастиря зберігається написана ним картина «Явление ангела на реке Латорице князю Феодору Корятовичу». У Свідницькому музеї (Словаччина) знаходиться портрет Олександра Духновича роботи отця Василія. Зберігся також портрет Івана Раковського його роботи.

Крім усього іншого, отець Василій складав богослужбові тексти. Багато тропарів, кондаків святим угодникам належать його перу.

Не дивлячись на таку ступінь вченості, дар письменника і проповідника, батюшка був людиною великого смирення. Більш за все він любив мовчати, говорив лише те, що необхідно. Його одне слово замінювало цілу відповідь. Батюшка завжди був спокійним, ввічливим, ласкавим. Нікому ніколи не докоряв, не ображав. Всім говорив на «Ви».

Багато людей відвідувало Мукачівський монастир, аби поспілкуватися з отцем Василієм.

За свої труди, згідно резолюції (№ 456) від 16 березня 1955 року «до свята Пасхи» 1955 року, по благословенню Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія I, єпископом Мукачівським і Ужгородським Іларіоном ігумен Василій був нагороджений палицею. Через три роки, 15 квітня 1958 року архієпископом Мукачівським і Ужгородським Варлаамом (Борисевичем) (05.09.1956-05.07.1961) у Миколаївському храмі Мукачівського жіночого монастиря ігумен Василій був возведений в сан архімандрита.

Архімандрит Василій був подвижником, який завдяки своїй вірі і добрим справам наблизився до ідеалу святості, і цей ідеал, подібно до світильника, поставленого на свічнику, був в його особі явлений кільком поколінням православних християн. За свою чистоту і смирення архімандрит Василій 21 лютого 1962 року наказом єпископа Мукачівського і Ужгородського Миколая (Кутепова) (10.09.1961-09.10.1963) був призначений на почесну посаду єпархіального духівника.

Якщо декількома словами охарактеризувати суть духовної постаті отця Василія, то цими словами можуть бути чистота серця, радість духу, мир душі. Його серце було переповнене любов’ю до людей, і він з такою щедрістю дарував цю любов кожному, хто приходив до нього, що самі скам’янілі серця пом’якшувалися під впливом цієї любові.

Окрім безпосереднього духівництва отець Василій ніс і інші єпархіальні послухи. Так, згідно розпорядження № 31 від 13 червня 1963 року єпископа Мукачівського і Ужгородського Миколая була створена «Комісія з перевірки документів псаломщиків», до складу якої входили архімандрит Василій (Пронін), протоієрей Степан Копік і протоієрей Микола Пуза.

4 січня 1964 року архімандрит Василій з благословення єпископа Мукачівського і Ужгородського Боголіпа (Анцуха) (09.10.1963-05.02.1965) був призначений духівником Миколаївського Мукачівського жіночого монастиря. За старанні труди 22 травня 1966 року Святійший Патріарх Алексій I удостоїв архімандрита Василя Патріаршої грамоти, яку отцю Василію вручив під час богослужіння в Свято-Миколаївському храмі Мукачівського жіночого монастиря архієпископ Григорій.

Про пастирські труди отця Василія говорять не лише відроджені вірою людські серця, але і характеристики, які були написані на його ім’я правлячими архієреями Мукачівської Православної єпархії.

Так в характеристиці, виданій ігуменові Василію (Проніну) 8 березня 1955 року, єпископ Мукачівський і Ужгородський Іларіон (Кочергін) написав: «Игумен Василий (в миру Пронин Владимир Васильевич) единственный из монашествующих Мукачево-Ужгородской епархии, окончивший высшее богословское образование. Занимая должность библиотекаря в Росвиговском женском монастыре, он сведущ и в иконописи и сам прилично пишет иконы. Как таковой, не перестает работать над собой и развивать свои познания. Он приносит большую пользу Росвиговскому монастырю, обучая одаренных инокинь иконописи. Как монах, он отличается смирением, молитвенностью и послушанием».

А архієпископ Григорій в характеристиках, даних отцю Василію, писав: «Архимандрит Василий (Пронин Владимир Васильевич) духовник Свято-Николаевского женского монастыря в городе Мукачево-Росвигово, человек высокой нравственности, безукоризненно чистой жизни. Исключительно любит научную работу — в плоскости истории и археологии. Его труды обильны, некоторые из них напечатаны в церковных печатных органах. Пользуется глубоким уважением как духовенства, так и верующих».

У 1974 році по благословенню Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Пімена (Ізвекова) (1971-1990) архімандрит Василій був удостоєний права служіння Божественної Літургії з відкритими Царськими Воротами до Херувимської пісні.

За час свого перебування в Мукачівському жіночому монастирі отець Василій, будучи духівником не лише монастиря, але і Мукачівського благочиння, а також єпархії, приймав ставленицькі сповіді перед висвячуванням в сан диякона і священика. Про це свідчать багаточисленні направлення, якими по благословенню правлячих архієреїв Мукачівської єпархії ставленики прямували на сповідь перед хіротонією до архімандрита Василія. Крім того, по благословенню правлячого архієрея, ставленники прямували в Свято-Миколаївський жіночий Мукачівський монастир до отця Василія і для проходження Богослужбової практики. З 78 сторінок особистої справи архімандрита Василія більше половини сторінок – це довідки єпархіальної канцелярії про направлення до отця Василія ставлеників на сповідь перед хіротонією.

Неодноразово по благословенню правлячого архієрея архімандрит Василій направлявся в приходи або в кафедральний собор для служіння Божественної літургії, під час якої завжди говорив проповіді і повчання.

Не дивлячись на старість, хвороби, батюшка ретельно відвідував служби. Він дуже любив поминати записки. Бувало, піде на дві години раніше, закриється в храмі і поминає все сам.

Батюшка був великим посником. Їв скромну чернечу їжу, і то у малій кількості. Де б він не знаходився, завжди молився. Молитва для нього була другим диханням.

«Идеже несть болезнь, ни печаль, ни воздыхание, но жизнь безконечная»

За його труди, за смирення, терпіння Господь сподобив батюшку дару прозорливості, який він завжди приховував.

Батюшка завжди наперед передбачав, коли до нього приведуть на молитву одержимого бісом або душевно хворого. За день-два він починав святити келію і кадити ладаном. Але не всіх він хотів приймати. Батюшка знав наперед, що хворий не виправиться, або хтось прийшов ради інтересу. Він починав відмовлятися, що він хворий і нікого не приймає.

Батюшка знав час своєї кончини. За тиждень до смерті, коли лікар відвідав отця Василія, останній несподівано сказав:

- Ви, бачили, що було написане для мене при вході в обитель великими буквами?

- Ні, здивовано сказав лікар.

- Там було написано: «Идеже несть болезнь, ни печаль, ни воздыхание, но жизнь безконечная».

Таким чином, подвижник ясно дав зрозуміти про смерть, що наближається.

Перед Різдвом Христовим 1997 року духівник різко ослаб.

Напередодні смерті він сказав: «Я завтра помру». В ніч з 4 на 5 січня 1997 року (близько 2400) архімандрита Василія (Проніна) не стало. На похорони зійшлося безліч духовенства і тих, хто знав отця Василія. Чин чернечого поховання, яке відбулося 6 січня 1997 року, очолив архієпископ Мукачівський і Ужгородський Евфімій (Шутак) (28.08.1989–†19.01.2000).

По заповіту батюшки в його келії знаходиться монастирська бібліотека. На його могилі горить лампада - людині, віра якої непогасно освітлювала і освітлює праву дорогу до Бога.

З благословення Предстоятеля Української Православної Церкви, Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України у 2008 році було здійснено перезахоронення нетлінних останків архімандрита Василія з монастирського кладовища в Свято-Миколаївський храм Мукачівського монастиря. Сьогодні вони почивають в мармуровому крипті, з лівого боку при вході в храм.


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

Академік Мукачівського монастиря – архімандрит Василій (Пронін)

В історії Православної Церкви на Закарпатті у ХХ столітті залишили помітний слід багато видатних діячів. Особливе місце в історії Закарпаття займає ім’я дослідника і в той же час справжнього аскета і знаменитого духівника.



Рубрики: Публікації | Історія в деталях |

3367 переглядів / Коментарів: 0

Теги: Архімандрит Василій (Пронін) |
Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Статті цього автора



Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru