Партнери




    Вхід на сайт   >>
Розгорнути меню

підписати
відписати
  



Головна » Наші статті » Інтерв’ю
5 РОКІВ ХІРОТОНІЇ. Ювілейне інтерв’ю з архієпископом Серафимом (Дем’янівим)
11 January 2013 17:42
Тамара Рябкова

«Нехай сподобить мене Господь непорочно проходити єпископське служіння,
і, зігріваючи в собі дар Божий,
бути «взірцем для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистоті» (1 Тім. 4, 12),
воздаючи славу Богу за всі Його незліченні благодіяння»

Слово архімандрита Серафима (Дем’яніва) при нареченні його в єпископа Яготинського

 

П’ятиріччя архієрейської хіротонії владика Серафим відсвяткував 16 листопада 2012 року. Як годиться, ювілей відзначили богослужінням у соборному храмі в ім’я священномученика Пантелеімона Цілителя – разом зі священиками, сестрами жіночої обителі в Феофанії та віруючими. Найкращим подарунком стало привітання Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира, який з часу хвороби перебуває у своїй резиденції в монастирі.

Але привід для вітань настоятеля обителі маємо ще й 15 січня: в день пам’яті преподобного Серафима Саровського тезоіменитство владики Серафима. Дещо раніше, 10 січня – на третій день Різдва, в обителі відзначають першу річницю святкування преподобного ігумена Воніфатія Феофанівського (Виноградського), нещодавно прославленого в лику місцевошанованих святих Київської єпархії.

Тож завітаємо в Феофанію – на недільне богослужіння й бесіду з владикою Серафимом…

 архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

Власне, знаємо про нього небагато. З офіційного сайту УПЦ відомо, що архієпископ Яготинський, вікарій Київської Митрополії, понад тридцять років у священному сані: служив на парафіях Чернігівської та Київської єпархій, був намісником і відновлював із руїн Гошівський чоловічий монастир на Івано-Франківщині. Протягом останніх 23 років відроджував чернече життя у Свято-Пантелеімонівському монастирі заповідника «Феофанія» міста Києва, де свого часу трудилися такі великі подвижники й святителі, як Інокентій (Борисов), Порфирій (Успенський) і преподобний Гавриїл Афонський.

16 листопада 2007 року в Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври відбулася архієрейська хіротонія владики Серафима. 24 березня 2012 року його возведено у сан архієпископа.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

…Того зимового ранку в передостанній день року Літургію в соборному храмі в Феофанії очолив Блаженніший Митрополит Володимир. Тож і бесіда з владикою Серафимом після богослужіння почалась і завершилась подякою Господу, який благословив бути Предстоятелю Церкви ходатаєм перед Ним як на початку відродження монастиря, так і зараз, коли обитель розквітла й стала одним із духовних центрів УПЦ.

«Віддаю себе досвідченому керівництву Вашого Блаженства, — говорив свого часу в «Слові на наречення» архімандрит Серафим. — Прийміть мене, Владико, у свою любов, як сина люблячого, котрий буде сидіти біля Ваших святительських ніг і слухати Ваші батьківські настанови».

Присутність Блаженнішого на Літургії стала чудовим подарунком багатьом віруючим, які не зважили на погоду й далеку дорогу та прибули в Феофанію подякувати Господу за Його милість у минулому році…

«Що очікує мир від монастиря?»

— Владико, на території обителі знаходиться резиденція Блаженнішого, Архіпастир часто очолює богослужіння в соборному храмі. Яка роль Предстоятеля в житті монастиря та Вашому особистому?

— Надзвичайно велика! У дев’яності роки Блаженніший повернувся в Україну, на свою Батьківщину, в той час, коли ми саме почали відбудову обителі. Саме за його молитвами Господь благословив відродитися Феофанії. Адже все це звершувалось при ньому.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

Я завжди працював скромно, був ніби в стороні й ніколи не думав, що буду поряд з Предстоятелем. Але така воля і Промисел Божий. Господь відкрив Блаженнішому поставити мене єпископом через його святі руки, через благословення. І це – найсвятіше для мене, це те, що я понесу із собою в інший світ.

Відроджуючи монастир, ми не знали, що робимо це для такої великої справи. Раніше ніхто не міг навіть припустити, що тут буде центр Української Православної Церкви, яким стала наша обитель у Феофанії. Так випало: коли треба було Блаженнішому служити після хвороби, найбільш придатною для цього стала наша обитель. Тут є простір, чудова природа, свіже повітря. Нині нас відвідують всі Предстоятелі Церков, урядовці, Президент України.

Звичайно, що наше бажання – щоб Господь продовжив життя Блаженнішого, бо він незамінний у нашій Церкві. Він єдиний, благодатний. Архіпастир мужньо здолав дорогу свого життя, звідав бід і нещасть, адже йшов нелегким шляхом, як і ми всі. І якщо ми лише трохи зачепили тих незгод, то Блаженніший зазнав багато горя. За це його святе життя Господь нагородив його такою благодаттю і святістю. Для нас це справді – свята людина, наш батько.

— Блаженніший Митрополит Володимир у «Слові на вручення жезла» відзначав, що завдяки Вам і сестрам обителі постав із руїн жіночий монастир у Феофанії…

— Так, все то зроблено трудами народу Божого.

— Декілька слів, будь ласка, про саму обитель…

— Монастир невеликий – тут зараз служать 54 черниці. Є невеличке господарство для потреб обителі: тримаємо корів, є трохи землі, але вона не орна – ярки, ліси.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

Оскільки знаходимось на околиці міста, люди приїжджають до нас з усього Києва та інших міст, віруючих на службах багато. В обителі прихожани вклоняються часткам святих мощів вмч. Пантелеймона Цілителя, Святителя Миколая Чудотворця, преподобного Серафима Саровського, священномученика Володимира, митрополита Київського, та преподобних святих Печерських.

Маємо три святі джерела, над одним із них зводимо церкву. Відновлюємо сестринський корпус, також архієрейський будинок, в якому колись жили всі владики, святителі.

У травні 2009 року Блаженнійший Митрополит Володимир освятив в обителі відновлений храм на честь Усіх святих, який колись побудував і освятив єпископ Порфирій Успенський. Багато років собор простояв у запустінні. І тепер, слава Богу, жертовними трудами подвижників відродився до нового життя.

Крім цього храму, до революції в Феофанії було чотири церкви: дерев’яна — на честь Чуда Архангела Михаїла, оскільки це був скит київського Свято-Михайлівського монастиря, храм на честь Володимирської ікони Божої Матері та собор в ім’я великомученика Пантелеймона Цілителя.

Яке головне покликання монастиря? Звичайно, це – молитва, яка звершується у нас щоденно, і послух. Читаємо неусипну Псалтир Пресвятій Богородиці.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

Інколи від свого незнання та безвір’я люди кажуть, що монахи нічого не роблять. Насправді ж ченці та черниці трудяться тут дуже багато. З приводу цього я зробив спробу поділитися своїми думками в статті на тему «Що очікує мир від монастиря?», яку підготував до публікації.

— Але Ви ще й вікарний єпископ…

— Так, у моєму вікаріатстві Київської єпархії чотири райони: Баришівський, Березанський, Яготинський і Згурівський. Це 53 парафії. Звершуємо богослужіння, засновуємо нові церкви, щоб народ Божий міг в них молитися.

— Владико, як пройшли урочистості з нагоди п’ятилітнього ювілею Вашої архієрейської хіротонії?

— Ніяк, бо ми нічого не влаштовували. Згадали скромно, лише у своїй обителі. Адже ми не знаємо, що значать наші труди: ваги людські – це одне, а ваги Небесні – річ зовсім інша. Ми не відаємо, чи зробили хоча б що-небудь для духовного вдосконалення, чи ще й не починали. В усякому разі я для себе твердо сказати про це не можу. Знаю головне: храм – це сенс мого життя. Усвідомлюю, що найголовніше в державі, у світі – це духовність. Недаремно ж безбожна влада завжди намагалась вирвати із самого серця людського віру. Для цього нищили храми, боролися з Самим Богом.

«Віра моя народилася разом зі мною»

— А яким був саме Ваш шлях до Бога?

— Доріг до Бога дуже багато. Одні приходять через страждання, втрату своїх близьких. Інших у храм приводять рідні, друзі. Іноді людина прочитає якусь книгу й починає власний пошук Бога. Тобто, наголошую, доріг дуже багато. Але жоден з названих я не можу віднести до себе.

— Ваша родина була віруюча?

— Звичайні селяни. Батьки ніколи не заперечували Бога, були людьми віруючими, але не розбиралися в тонкощах віри. Народився й виріс я на Тернопільщині – в селі Зозулинці Заліщицького району.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

— Коли люди старшого покоління говорять про шлях до Бога, часто згадують своїх бабусь…

— На жаль, у мене їх не було, у всякому разі, я їх не пам’ятаю. Думаю, що один Бог приводить до Церкви, вказує дорогу до неї. Я б сказав, що віра моя народилася разом зі мною. Тому що, як привели мене вперше в церкву, як я причастився, а було мені тоді років п’ять, так я в церкві й залишився до сьогодні.

— Церква була у вашому селі?

— За мого дитинства тільки раз був у нашій сільській церкві, була вона дуже гарна, але потім закрилась, перестала діяти. Нам доводилось ходити до церкви дуже далеко. У той час був лише один діючий храм на район, та й то влада залишила церкву маленьку, дерев’яну. Там служив старенький священик (нині церква греко-католицька).

Щоб потрапити на богослужіння до восьмої години ранку, треба було вставати в три години ночі і майже чотири години йти через темні ущелини, гори й густий ліс. Треба сказати, що й людей на богослужіння ходило мало, з нашої родини – один я, та й то – малий.

— А як же Ви ходили самі? Батьки відпускали?

— Я змалечку був самостійним і рішучим, вставав рано, а вони спали. Йшов із чужими бабусями та дядьками на кінець села, де на вигоні жив паламар, там збиралась невеличка громада. Усього чоловік вісім із Зозулинців щонеділі поспішали до церкви в інше село – Кулаківці. Так ось, тоді ми поодинці не ходили, тому що було трохи лячно, та й вовків водилось багато.

— І Ви заради богослужіння малим долали вночі такі відстані?

— Авжеж, та й як забути свято на Димитрія Солунського, коли день той висвітлює все моє життя...

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

Увечері наші сільські бабусі сказали, що підуть у неділю на службу. Я теж устав у три години й поспішив на звичне місце збору громади. Тихенько стукаю в двері будинку паламаря, аж ніхто не відкриває. Думаю, що вже всі пішли, мене не дочекавшись. Побіг я через поле доганяти. А ніч така темна – нічого не видно! Вийшов за село, побачив попереду два силуети. Подумав, що то наші, та й нумо їх доганяти! Не знаю, як я йшов, чи летів, немов на крилах, і ось-ось настигну ці силуети, аж ні – вони весь час попереду! Так я минув і ліс, і страшні ущелини, навіть забоятися не встиг, бо ж наші – поряд.

Добігаю до церкви, бачу, що силуети зайшли прямо у хвіртку й попрямували в церкву. Я теж – до дверей, аж церква закрита, висять замки! Я нічого не зрозумів, сів на лаву біля церкви. Заходить у двір паламар, питає: «Так іще ж дуже рано, невже ти з самого ранку тут сидиш?» Він сказав, що його хтось розбудив, і це спонукало його піти в церкву на дві години раніше.

Виявляється, замість чотирьох годин, я чомусь долетів до церкви набагато швидше, і прибув дуже рано, ще не було п’ятої години. На той день ніхто з наших взагалі на службу не прийшов, я з села один був. Назад пішов теж сам, але то вже був день, і боятися було нічого.

Цей випадок запам’ятався мені на все життя. І ті два силуети, двох Ангелів небесних, я завжди бачу перед собою! Адже тоді, малим, я знав, що були випадки, коли в ущелинах та горах і вовки на людей нападали, і люди злі траплялися. Страшно було не тільки дітям, а й дорослим. Проте ті два Ангели мені не давали страху.

— Ніхто Вам не казав, що будете священиком, чи самі знали, що життя буде пов'язане з Церквою?

— Дивні слова про своє майбутнє чув, хоча й так вірив, що завжди буду служити Господу. Десь у сьомому класі я знайшов отця Амфілохія Почаївського: після вигнання з монастиря він жив тоді в селі Малі Іловиці на Тернопільщині. Ми з хлопцями часто їздили до нього, служили з ним водосвятні молебні.

— Люди вже тоді вважали отця Амфілохія святим?

— Ні, звичайно, але знали його як мудрого й прозорливого старця. Він мене приймав дуже радо, є з ним фотографії. Зі мною були мати, тітка. Ще в дитинстві ми знали, що архієрейський сан – велике і святе діло. Наскільки святе, настільки й відповідальне. Тож були дуже вражені, коли одного разу старець поклав свої руки мені на голову й мовив: «Сей отрок будет велик человек в Церкви». Такі були його слова. Тобто, отець Амфілохій не сказав, що я буду священиком чи архієреєм, але наші односельчани чули ті слова й теж дивувалися.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

Згодом з отцем Амфілохієм познайомились ближче і їздили до нього частіше. У часи гонінь на Церкву старець служив молебні у своєму дворі в селі, де жив, бо звершувати Літургію в храмі йому не дозволяли. Це був духовний старець, люди його любили й поважали. Його поради й настанови були для нас дуже важливими, особливо в ті часи. Хоча тоді ми не знали, що кожен наш приїзд до отця Амфілохія обертався йому великими неприємностями, адже спілкуватися з дорослими йому ще якось дозволяли, а з дітьми – забороняли категорично, щоб не «збивати їх з пантелику». Потім отець Амфілохій повернувся в Почаївську Лавру і там же помер.

Пізніше я зрозумів, що всі люди покликані до святості, просто в кожного різний образ і подвиг життя. Одні цілком віддають себе Богу, інші – наполовину, решту – сім'ї, тобто домашній Церкві Христовій. Отець Амфілохій всього себе присвятив Богу й отримав дар благодаті, допомоги людям, прозорливості.

«У школі будь-яка лінійка починалася з мого прізвища: знову Дем’янів псує показники…»

— Кого ще вважаєте своїми духовними наставниками?

— Добрим словом згадую протоієрея Василія Мигайчука, до якого ми ходили в храм на богослужіння. Багато років він прослужив у Чернівецькій єпархії, нині – вже покійний. Запам’яталися духовні настанови багатьох старців Чернігівських, схимників, які підтримували мене у важку годину.

— Але ж Ви не відразу прийняли священний сан?

— Ні, бо не так просто все тоді діялось. Важко було віруючим дітям у радянські часи, особливо в школі. Спочатку я закінчив 8 класів, потім – десять. Поступити в семінарію було неможливо, і я пішов у світський навчальний заклад. Закінчив кооперативний технікум, потім – служив у Радянській Армії, але завжди був у Церкві.

Можливо, хтось у Вашому роду був ченцем?

— У нашій родині нікого не знаю з осіб духовного звання. Може, десь у глибині, але я не пам’ятаю. Як прийшов у церкву вперше, так мені Господь і відкрився, і я вже слідував за Ним. Вперше малим прийшов причащатися у Великий піст, наступного дня – знову хотів причаститися, бо думав, що це можна робити щодня. Полюбив церковне богослужіння, і воно стало для мене зрозумілим.

Церква для мене з дитинства – найсвятіше, це все, що я маю. Нічого настільки святого в житті не було, як Церква, і почуття це – вроджене. Господь відкрив мені життя в Церкві, дав благодать, дав силу, адже знав, що я матиму великі випробування, спокуси та нападки з боку тодішньої влади.

Як оті два силуети, які супроводжували мене малого в церкву, так і в житті Господь підтримував у дні випробувань. У школі будь-яка лінійка починалася з мого прізвища: знову Дем’янів псує показники, відтягує назад, ганьбить нашу школу, весь район. Були й «обговорювання», й погрози.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

— І батьків у школу викликали?

— Вони були якось у стороні, я йшов по життю сам, за все відповідав особисто. Батьки мої, які зараз уже померли, а також брат і сестра, були як усі радянські люди – хороші, працьовиті. Мій путь був дещо інший, адже я себе окремо від Церкви не уявляв. Став священиком, тобто був «на передовій фронту». Завжди я на згарищах. Перш ніж отримати плоди, мені треба було спочатку посадити сад. А коли плоди достигали, мене переводили в інше місце, ще гірше, ніж було досі. Та Господь давав сили починати все спочатку…

«Колії залізниці і зараз залишилися під вівтарем – не змогли прибрати. Прийдешні покоління матимуть загадку з цього приводу…»

— Ви відбудовували Гошівський монастир…

— Так, і думав, що там залишуся довічно, настільки було підірване в мене здоров’я. Аж тут призначили у Феофанію.

20 травня 1990 року я прийшов сюди вперше, з нині покійним архієпископом Вінницьким і Могилів-Подільським Макарієм. Він тоді подивився на розруху, яка тут панувала, і сказав, що тут уже ніхто нічого не зробить. Собор, храми, дзвіниця та інші монастирські будівлі були повністю розбиті, зруйновані, вся територія забруднена сміттям. У соборі розміщувалась якась установа. Тобто, монастир був у страшному стані.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив), монастырь в Феофании

— І з чого починали?

— Знадобилось 23 роки. Спочатку очистили приміщення від непотрібу та сміття. Допомоги не було, та ми на неї й не чекали. Бабусі були, небагато прихожан. Працювали помаленьку, не ставили перед собою завдань зробити щось до якоїсь там дати. Ішли кроками, якими могли. Але трудилися з народом напружено, навіть у неділю, після Літургії.

Перше богослужіння звершили в галереї, згодом перейшли в монастирську трапезну. Багато приміщень на той час орендували якісь кооперативи, але пізніше всі вони територію монастиря звільнили.

— А собор? Зараз він такий красень, навіть не віриться, що колись був зруйнований.

— Тут ми працювали весь час, але роботи було дуже багато. Довелось стелю розібрати й навіть стіни собору до половини, адже дощі й морози зруйнували розкриту цегляну кладку, вона розбухла, розпадалась. Заново складали стіни собору – нижче половини, а висота собору – як чотириповерхова будівля. Навіть сьогодні під вівтарем залишилась залізна дорога.

— Як це?

— Не вдалось прибрати. Що змогли, почистили, а шпали та колії зостались, саме під Престолом лежать. Прийдешні покоління матимуть загадку, бо не знатимуть, що це значить.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив), монастырь в Феофании

Слава Богу, все відбудували. Історія дасть відповідь на всі питання: що я зробив, а що не встиг, бо в монастир я вклав часточку душі і серця.

«Невідомого в нашій обителі дуже багато, було б кому вивчати»

— Кому найбільше молились під час відродження монастиря?

— Усім святим. З Феофанії вийшли нині прославлені єпископ Іннокентій (Борисов), Гавриїл Афонський – послушник нашого батюшки — ігумена Воніфатія. Так, преподобний Воніфатій, нині прославлений, був духовним отцем Гавриїла Афонського. Ігумена Воніфатія благословили на Афон, сюди він уже не повернувся, зупинився в Одесі. Взагалі життя його дуже дивне, як і всіх святих. На третій день Різдва відзначаємо першу річницю святкування преподобного Воніфатія Феофанівського.

А ще, знаєте, є припущення, що тут знаходяться мощі святих Бориса і Гліба. У монастирі є багато печер, які зовсім не досліджені. Знаходяться вони й під собором, і під іншими будівлями.

Зокрема, «Іпатіївський Літопис» пише, що історія нашого монастиря почалась у 1113 році – після першої ігуменії, ім'я якої залишилось невідомим. Знаємо тільки, що померла вона у віці 92 роки, при цьому 60 років була в чернецтві. Звідки вона приїхала? Може, з Греції…

Невідомими залишились і час та засновник обителі. Є відомості, що це був сам князь Ярослав Мудрий, який відкрив на Київській Русі багато монастирів. Тому літопис обителі офіційно починається від часу смерті першої настоятельки, тобто – ще до татаро-монгольського нашестя.  

Ця інформація для нас надзвичайно важлива. Коли ми починали відновлювати обитель, знали тільки те, що її заснували в ім'я Лазаря Чотириденного. Тому й називалась місцевість – Лазарєвщина. Ми почали пошук історичних документів. Дізнались, що в 1803 році екзарх України митрополит Київський Гавриїл (Банулеско) перейменував Лазарєвщину у Феофанію – на честь першого вікарного архієрея.

 У 1769 році на Київській Митрополії був перший вікарний архієпископ Чигиринський Феофан (Шиянов), який теж жив тут, у цій обителі, дуже багато потрудився і на його честь назвали згодом це місце – Феофанія.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив), монастырь в Феофании

Як відомо, мощі святих Бориса і Гліба були поховані у Вишгороді. Перед наступом татар монахи, які жили в цьому місті, спілкувалися з братією обителі, розташованої в Феофанії. Щоб зберегти святині від татар, монахи у Вишгороді спустили мощі святих Бориса і Гліба в колодязь і замурували їх у стіні. Літопис пише, що після нашестя татар монахи з Феофанії поїхали у Вишгород і побачили, що вся братія монастиря – перебита. Ченці спустилися в колодязь, вийняли мощі святих Бориса і Гліба, й привезли у Феофанію, де поклали їх у печерах під каплицею.

З того часу на території монастиря було багато незвичайних випадків. Так, один монах був при смерті й розпорядився, де його поховати. А вночі йому уві сні явились два юнаки, назвали його ім'я й сказали: ти не будеш тут похований. Монах і питає: а хто ви такі? «Ми – стражі цього місця» - відповіли йому. Монаха дійсно поховали не в обителі.

— Уявляю, як було працювати з архівами!..

— Дуже цікаво! Все ми вивчали, задокументували, є чотири томи записів з історії монастиря. Всі вони опрацьовані, переплетені в книги.

Загалом підняли 420 справ по Феофанії! Більше 10 років збирали інформацію в бібліотеках, науково-дослідних інститутах, державних архівах. Зокрема, в бібліотеці імені Вернадського потрапляли на такі документи, які ніхто ще не відкривав: вони присипані порошком і там написано, що ми звернулися до них першими.  

Одна зі справ розповідає, що на території монастиря було кладовище високопосадовців, причому не тільки церковних, але й світських. Тут колись були поховані ректори, митрополити, інші видатні люди того часу. Зараз кладовище не збереглося, тільки деінде трапляються поодинокі хрести. Є справи, які описують побут монахів, богослужіння…

— Будете публікувати ці дані?

— Мабуть, що так. Головне – ми їх знайшли й певним чином систематизували. А цікавого ж ой як багато! Прочитали, що в давні часи дві великі підводи з начинням Софіївської ризниці перевезені у Феофанію й знаходяться тут. Розписано, хто віз, де заховав, під якою сосною…

Потім ці багатства розшукували, а про них знали всього дві особи, котрі померли в один день і в один час. Тобто, невідомого в нашій обителі дуже багато, було б кому вивчати. До нас, наприклад, походження слова «Лазарєвщина» пов'язували то з якимось Лазарем-пасічником, то з розбійником, який грабував народ на Васильківському тракті. А виявилось, що жіночий монастир назвали на честь Лазаря Чотириденного. І було це при першому митрополитові Київському Михайлу.  

«Щоб Господь почув наші молитви, щоб якомога довше з нами був Блаженніший…»

— Владико, яку роль, на Ваш погляд, покликана виконувати Церква в сучасному світі?

— Сьогодні в житті, де панують лише гроші, люди теж задихаються, шукають дорогу до Бога й потрапляють інколи на хибні шляхи. Це відголоски безбожного режиму, який люди пережили. Їх тримали ніби в клітці, казали, що Бога немає, направляли по шляху, який вів у нікуди. І багато людей повірили цьому. А коли завіса впала, вони залишились, ніби на крижині. Кидаються в усі сторони, шукають Бога, і багато з них, на жаль, потрапляють у секти, в розкольники.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

Але ж Христос – один, і одна Істина, вони з нами поряд – за церковною огорожею. Шукати Христа треба в храмі, адже без храму не може бути християнства, сказав великий митрополит Київський Іларіон. Храм – наш духовний ковчег, в якому люди рятуються. За стінами храму – бурхливе море. Ми знаємо, що трапляється з тими, хто випадає за борт ковчега – там погибель.

Люди дуже страждають – душею і тілом. Якщо людина слаба духовно, вона не може бути фізично здоровою, духовна неміч підточує її, ніби хробак. Отже, молитися можна всюди, але спасіння тільки в Домі Божому. Бо ж Церква обдарована святими Таїнствами, призначеними для її духовного й тілесного лікування, яких так потребують сучасні люди. 

Ось і ми зі священиками та сестрами трудимось в обителі з Божою поміччю. Головне для нас – щоб Господь почув наші молитви, щоб якомога довше з нами був Блаженніший. Адже це наша надія, наш церковний спокій.

Коли приїжджав до нас Святіший Патріарх Кирил, то казав: багато негараздів є в Україні, багато ще треба працювати. Але Україна щаслива тим, що Господь благословив їй такого Предстоятеля, який так молиться за її народ. Як не важко, але Україна стоїть на ногах, і ми бачимо, що істина бере гору. Знаємо оранжеву революцію, негаразди в державі, але благословенням і молитвами Блаженнішого все влаштовується.

Наш Архіпастир – це велика свята людина, ми зобов’язані йому всім своїм життям. Велика милість Божа Україні, що Господь благословив нам такого Предстоятеля. Він є полководцем, котрий веде корабель нашої Церкви і твердо стоїть за її штурвалом. Адже як на морі, так і в житті людей трапляються то штиль, то буря, то, навіть, цунамі. Блаженніший – єдина людина, яка може нині вести церковний корабель по довкіллю бурхливого моря.

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив)

Не знаю, як Господь розпорядиться далі, але зараз ми впевнені: коли є Блаженніший, значить, у нас мир, спокій, порозуміння. Як у великій родині інколи діти не слухають батьків, так і Блаженніший миром і любов’ю примирить усіх між собою. Це джерело благодаті. Дай Бог нам усім такого миру в православному світі!

 

Фото з архіву архієпископа Серафима

архиепископ Яготынский Серафим (Демьянив), монастырь в Феофании

***

СЕРИЯ ЮБИЛЕЙНЫХ ИНТЕРВЬЮ на «Православии в Украине»

5 лет назад 2007 год подарил Украинской Православной Церкви целую плеяду замечательных архипастырей, которые в уходящем 2012-м отмечали первую «пятилетку».

Что запомнилось, что взволновало; что удалось, что еще только предстоит; какими остались в памяти первые пять лет архиерейства и какие планы на будущее — об этом и многом другом портал «Православие в Украине» спросил архипастырей, чья хиротония состоялась ровно 5 лет назад.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ:

5 ЛЕТ ХИРОТОНИИ: праздничное блиц-интервью архиепископа Александра (Драбинко) «Православию в Украине»

5 ЛЕТ ХИРОТОНИИ. Юбилейное интервью с архиепископом Иоасафом

5 РОКІВ ХІРОТОНІЇ. Ювілейне інтерв’ю з архієпископом Феодором (Мамасуєвим)

 5 РОКІВ ХІРОТОНІЇ. Рушники від єпископа Володимира (Мельника) із села... Невір

5 ЛЕТ ХИРОТОНИИ. Юбилейное интервью с епископом Евлогием (Гутченко)


Код для вставки у блог / сайт

Переглянути анонс

5 РОКІВ ХІРОТОНІЇ. Ювілейне інтерв’ю з архієпископом Серафимом (Дем’янівим)

А 15 січня, в день пам’яті преподобного Серафима Саровського, владика відзначає тезоіменитство.



Рубрики: Публікації | Інтерв’ю |

2631 переглядів / Коментарів: 0

Теги: Архиепископ Серафим (Демьянив) |
Додати свій коментар

Версія для друкуВерсія для друку

Корисна стаття?

Post new comment

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
This question is for testing whether you are a human visitor and to prevent automated spam submissions.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.


Попередні матеріали
Також у розділі
Статті цього автора


Найцікавіше з архівів сайту



Цікаві статті








 

Шукайте нас у соціальних мережах та приєднуйтеся!

facebook twitter

vk

раскрутка и продвижение сайтов Ми в ЖЖ:  pvu1

Add to Google - додати в iGoogle

Ми на 


Православіє в Україні

Усе про життя Української Православної Церкви

добавить на Яндекс



© Усi права на матерiали, що опублiкованi на сайтi, захищенi згiдно з українським та мiжнародним законодавством про авторськi права. У разi використання текстiв з сайту в друкованих та електронних ЗМI посилання на «Православіє в Україні» обов`язкове, при використаннi матерiалiв в Iнтернетi обов`язкове гiперпосилання на 2010.orthodoxy.org.ua. Адреса електронної пошти редакцiї: info@orthodoxy.org.ua

    Рейтинг@Mail.ru